Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

У Тірґовіште перед султановим військом відкрилася жахлива картина. Двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей були насаджені на частокіл паль навколо міста, показуючи наступаючому війську, що таке саме станеться і з ними. Там були немовлята, що чіплялися за посаджених на палі матерів, а у їхніх вигнилих грудях можна було побачити гнізда ворон. Ліс людей, посаджених на палі, викликав у султана огиду, і він відступив разом із деморалізованим військом. Здавалося, що кампанія закінчиться катастрофою, але тут виявив ініціативу герой зі своїм гуртом.

– Ми зробимо те, що маємо зробити, – сказав він. Через місяць герой повернувся до Стамбула з головою диявола у дзбанку з медом. Виявилося, що Дракула все ж таки може померти, незважаючи на чутки про своє безсмертя. Його тіло було насаджене на палю так само, як він насаджував інших, і залишено ченцям Снаґова для поховання на їхній розсуд. Султан збагнув, що герой – це надлюдина, а його зброя володіє надприродною силою, так само як його побратими, що також були більше, ніж людьми. Героя вшанували найвищим званням Османського Султанату – Володарем Чарівного Списа. До того ж він знову став вільною людиною.

– З цієї миті й надалі, – сказав йому султан, – ти – моя права рука, така ж права, як моя власна права рука, і ти – син мені, такий самий, якими є мої рідні сини, і твоє ім'я не рабське, не чийсь там mamluk чи abd, але тебе звати Паша Аркалія, Турок.

Ну що ж, щасливий кінець, сухо подумав іль Макія. Наш старий друг, зрештою, таки знайшов своє щастя. Дуже хороше місце для резиденції пам'яті, аби закінчити свою розповідь. Він приліг біля неї і намагався уявити собі Ніно Арґалію в образі східного паші, якого обдмухують віялами роздягнені до пояса нубійські [42] Нубія – історична область в долині Нілу, на території сучасного Єгипту та Судану. євнухи в оточенні гарему краль. Його охопила раптова відраза до образу цього відступника і ренегата, християнина, якого навернули у мусульманство і який насолоджується повним достатком у новому Константинополі, чи то по-турецькому Стамбулом, молиться в яничарській мечеті, безтурботно походжаючи попри перекошені й розбиті статуї імператора Юстиніана, та втішається дедалі більшою силою ворогів Заходу.

Зрадницьке перелицювання може вразити кожну добродушну й невинну людину, якою був Аґо Веспуччі, що вбачав у подорожі Арґалії не що інше, як хвилюючу пригоду, яка, зрештою, його не цікавила, але на думку Ніколо, розривала їхні дружні зв'язки, і якби зараз вони зустрілися, то зустрілися б, як вороги, бо відступництво Арґалії було злочином проти глибинної істини, вічної правди сили та споріднености, що рухають історію людства. Він виступив проти своєї споріднености, і жодне плем'я цього б не потерпіло. Проте іль Макії і в гадці не було в ту мить і впродовж багатьох років потому, що він ще колись побачить свого товариша дитинства.

Ліліпутка Джульєтта Веронезе зазирнула у прочинені двері.

– Ну що, синьйоро, – Ніколо кивнув головою, – думаю, незабаром вона очуняє. Що стосується мене і моєї скромної ролі у відновленні її особистості – людської Гідности, яка, як нам каже великий Піко, стоїть у самому центрі людської природи, – то зізнаюся, що відчуваю легкий приплив гордосте.

Ruffiana роздратовано пирхнула краєм рота:

– Уже давно пора, – сказала вона і зачинила двері.

Майже одразу резиденція пам'яті почала щось уві сні бурмотати. Її голос міцнішав, і Ніколо збагнув, що вона розповідає останню історію, історію, яка лежить біля самих дверей резиденції пам'яті, що колонізувала її мозок, історію, яку вона, виходячи з тих дверей, мусить розповісти, і тільки тоді зможе пробудитися до нормального життя: свою власну історію, що розвиватиметься назад у часі, у зворотний бік. З дедалі більшим жахом він бачив, як перед ним поставала картина надзвичайного навіювання, як стамбульський некромант, у високій шапці й з довгою бородою послідовника містичного суфізму ордена Бекташі, він же адепт мистецтва гіпнозу і зведення резиденцій пам'яті, працює за вказівкою такого собі новоспеченого Паші, котрий велів зафіксувати всі його подвиги у пам'яті цієї полонянки, тобто стерти її власну пам'ять, і вивільните місце для Арґалієвої версії, поза сумнівом, величного самоутвердження. Це ж бо султан подарував йому полонянку дивовижної вроди, і як він нею розпорядився? Варвар! Зрадник! Та ліпше б він помер від чуми разом зі своїми батьками. Він міг би також утопитися, коли Андреа Дорія кинув його у той човник. Навіть якби Влад Дракула Волоський посадив його на палю, то це було б не надто жорстоким покаранням за згадані діяння.