Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Ага, це – ти, – сказав він, коли побачив Маґора, голосом людини, що забула про існування свого візитера, а тоді відвернувся. – Дуже добре. Ходімо.

Охорона трохи розступилася, і Маґор опинився біля імператора. Йому довелося йти швидко. Імператор квапився не на жарт.

Під невеликим куполом Панч-Магалу імператор Індії споглядав золотисте озеро Сикрі. Позаду нього стояли слуги, що махали великими пір'яними віялами, а поряд з ним – білявий європеєць, що хотів розповісти йому історію про зниклу принцесу.

– Ти завжди говориш про любов закоханих, – промовив імператор, – а от ми думаємо про любов людей до свого принца, чого, мусимо зізнатися, ми дуже прагнемо. Однак ці дівчата померли тому, що надали перевагу поділу перед єдністю, своїм богам перед нашими, а отже, ненависті перед любов'ю. Тому ми доходимо висновку, що любов людей – мінлива. А що випливає з цього висновку? Нам слід стати жорстоким тираном? Нам слід чинити все у такий спосіб, аби викликати загальний страх? Невже тільки страх – тривкий?

– Коли великий воїн Арґалія зустрів невмирущу красуню Кара Кьоз, – відповів Маґор дель'Амор, – то розпочала свій відлік історія, яка відновить віру всіх чоловіків – вашу віру, Великого Могола, чоловіка над чоловіками, коханця над коханцями, короля над королями, людини над людьми! – у невмирущу силу і надзвичайну спроможність людського серця кохати.

До часу коли імператор зійшов з вершини Панч-Магалу і ліг спати, тягар смутку впав з його плечей. Місто з полегшенням дружно зітхнуло, а зірки над головою засяяли трохи яскравіше. Журба імператорів, а це знає кожен, не раз загрожувала безпеці світу з огляду на можливість її перетворення на слабкість, насильство або ж і те, і друге. Хороший настрій імператора був найкращою Гарантією життя без особливих подій, і якщо саме чужинець відновив настрій Акбара, то він уже зробив немало і заслужив право, аби про нього в біді думали як про друга.

Уночі імператорові снилося кохання. Уві сні він знову був халіфом Багдада Гаруном аль-Рашидом цього разу інкогніто ходив вулицями Ісбаніра. Ні сіло ні впало і в нього, себто в халіфа, почалася страшенна сверблячка, і ніхто не міг його від неї вилікувати. Чухаючись всі двадцять миль дороги, він швидко повернувся до свого палацу в Багдаді і вже вдома викупався в ослячому молоці та попросив улюблену наложницю зробити йому медовий масаж всього тіла. Однак сверблячка не вщухала, він мало не дурів від неї, і жоден лікар, хоч і ставив банки, і прикладав п'явки, не міг знайти годящих ліків, а сам він уже ледь не був на порозі смерти. Довелось прогнати знахарів, і, трохи очунявши, він вирішив, що сверблячка невиліковна, і єдине, що можна зробити у такому становищі, шах це відволіктися від неї до такої міри, аби не звертати на неї уваги.

Терміново викликані найвідоміші комедіанти королівства смішили його, найвидатніші філософи гранично напружували його розум. Еротичні танцівниці збуджували сексуальне бажання, а найуміліші куртизанки задовольняли їх. Він будував палаци і дороги, школи і скакові доріжки, і все було добре, але сверблячка навіть не зменшувалася. Перевів на карантин усе місто Ісбанір, обкурив усі нечистоти, намагаючись завдати удару по джерелу сверблячої чуми, але, варто сказати, що дуже мало людей потерпало від сверблячки так сильно, як він. Якось уночі, коли він, переодягнений ішов вулицями Багдада, йому в око впало світло на високому вікні, і коли він підвів погляд, то побачив жіноче обличчя, освітлене свічкою так, що, здавалося, воно було зроблене із золота. За мить сверблячка пропала, але в момент, коли вона зачинила віконниці, знову почалася, і то з подвійною силою. Саме тоді халіф зрозумів природу своєї сверблячки. Раніше в Ісбанірі він уже бачив, що те саме обличчя однієї ночі вже дивилося з іншого вікна, і після того у нього почалася сверблячка.

– Знайди її, – наказав він візирові, – бо та відьма врекла мене.

Легше сказати, ніж зробити. Люди халіфа приводили до нього по семеро жінок на день упродовж семи наступних днів, але коли він велів відкрити обличчя, то відразу бачив, що жодне з них не було тим обличчям, яке він шукав'. Однак на восьмий день прийшла жінка у чадрі, ніким не кликана, і сказала, що саме вона може допомогти вгамувати халіфів біль. Гарум аль-Рашід одразу її пропустив.

– Отже, ти ворожбитка, – вигукнув він.

– Аж ніяк, – відповіла вона, – але відтоді як я побачила на вулиці в Ісбанірі обличчя чоловіка у каптурі, то мене мучить страшенна сверблячка. Я навіть покинула своє рідне місто і переїхала сюди до Багдада, сподіваючись, що переїзд полегшить мої страждання, але жодного полегшення не відчула. Я намагалася чимось зайнятися, розвіятися, відволіктися, я зіткала величезні гобелени і написала томи віршів, але все намарно. Аж тут я почула, що халіф Багдада шукає жінку, яка спричинила його сверблячку, і я знаю відповідь на загадку.