Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Голова іль Макії переповнилася сердитими думками, коли не знати звідки з'явилося видіння з минулого: малий Арґалія дразнить його материним способом лікування хворих кашею.

– Не Макіавеллі, але Полентіні.

А тоді полинула Арґалієва пісня про уявну дівчину з каші. Якби вона мала гріх, я би сповідав. Якби вона мала вмерти, я би заридав. Іль Макія відчув, як сльози збігають у нього по щоках. Він сам собі наспівував пісеньку: « Якби вона написала, я би прочитав ». Співав тихесенько, так аби не турбувати дівчину з плоті й крови, яку він вивів із резиденції страждань. Зі споминами про Арґалію йому зробилося дуже самотньо – з тільки йому відомим новим відчуттям злости й давньою, світлою пам'яттю дитинства, і він заплакав.

Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура з Бурґа, монтпельєрського купця. Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура. Мій батько – торговець і привозив горіхи та шовки з Дамаска до Нарбона. Його несправедливо звинуватили в отруєнні коханки короля Франції і він утік до Рима. Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура, якого вшанував Папа. Його призначили капітаном шістнадцятьох папських ґалер і послали на допомогу Родосу, але по дорозі він захворів і помер. Мене звати Анжеліка, і я – з родини Якова Кура. Коли я з братами торгувала у Леванті [43] Леванті – загальна назва східного Середземномор'я: Сирія, Ліван, Ізраїль. , мене викрали пірати і продали у рабство до султана Стамбульського. Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я – донька Якова Кура. Мене звати Анжеліка, я – донька. Мене звати Анжеліка, я. Мене звати Анжеліка.

Вночі він спав біля неї. Коли вона прокинеться, то він усе їй і розповість, він буде ніжним і добрим, а потім вона йому за все подякує вже як пані, якою вона колись була, дівчиною з порядної купецької родини. Йому було шкода, що їй так не поталанило. Двічі її викрадали берберські пірати, одного разу від французів, іншого разу – від турків, і хто знає, якої наруги вона зазнала, скільки чоловіків її мали і що вона пам'ятатиме з усього цього, навіть зараз вона не була вільною. Вона виглядала витонченою аристократкою, але була лишень дівчиною у будинку розпусти. Якщо її брати живі, то вони мали б дуже зрадіти з її повернення, з повернення безвісти пропалої сестри, їхньої коханої Анжеліки. Її викуплять в Алессандри Фіорентини, хай де був би її дім, у Нарбоні, Монтпельє чи Бурґу, і вона зможе повернутися додому. Може, до того дня він ще й оволодіє нею. Про це треба буде зранку поговорити з ruffiana. Адже будинок Марса перед ним у боргу, завищивши вартість раніше пошкодженого майна. Прекрасна Анжеліка, Анжеліка смутку. Він зробив гарну і майже доброчинну справу.

Тієї ночі він бачив дивний сон. Східний падишах, або ж імператор, у вечірню пору сидів під невеликою банею пірамідальної п'ятиповерхової будівлі, спорудженої з червоно пісковику, і дивився на золотисте озеро. Позаду нього служники махали великими пір'яними віялами, а поруч стояв чоловік чи жінка, європейської зовнішности, з довгим золотавим волоссям, у строкатому шкіряному плащі із косокутників, розповідаючи історію про безвісти пропалу принцесу. Заснулий бачив біляву постать лишень ззаду, але падишаха було добре видно – масивний, білолиций чоловік з великими вусами, вродливий, обвішаний коштовностями і дещо схильний до повноти. Очевидно, вони були витворами сну, витворами його уяви, бо імператор, поза сумнівом, не був турецьким султаном, а білявий придворний не скидався на нового італійського пашу.

– Ти говориш тільки про любов закоханих, – промовив падишах, – але ми думаємо про любов людей до свого принца. Ми прагнемо, аби нас любили.

– Любов – мінлива річ, – відповів інший чоловік. – Сьогодні вас люблять, а завтра вже можуть не любити.

– І що тоді? – запитав падишах. – Нам слід бути жорстоким тираном? Нам слід чинити так і породжувати ненависть?

– Не ненависть, а страх, – промовив білявий чоловік. – Бо тільки страх тривкий.

– Не будь дурнем, – сказав йому падишах. – Це ж бо всім відомо, що страх іде в парі з любов'ю.

Він прокинувся від зойків, світла та відчинених вікон, усюди бігали жінки, а ліліпутка Джульєтта верескнула йому у вухо:

– Що ти їй заподіяв ?

Куртизанки без свого пишного вбрання, розкуйовджені, обличчя не нафарбовані й невмивані, у розхристаному нічному /одязі, бігали з криками з кімнати до кімнати. Всі двері – нароз-твір, а денне світло, як протиотрута чарам, разюче лилося по всьому Будинку Марса. Що за відьми були ці жінки – на лицях висипка, потворні гризуни з неприємним запахом із рота й огидними голосами. Він сів на ліжку і спробував одягнутися. «Що ти їй заподіяв?» Але він нічого не заподіяв. Він допомагав їй, очищував її пам'ять, звільняв її дух і заледве чи торкався її. Поза сумнівом, він не винен ruffiana жодних грошей. Чому вона так до нього причепилася? Звідки це сум'яття? Треба негайно йти звідси. Треба знайти Аґо, Біаджіо й ді Ромоло та й десь поснідати. До того ж, мабуть, назбиралася вже купа роботи.