Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Ради Бога, відкривай бочки, – вийшла з дверей Марієтта Корсіні. – Вони там до смерти забилися.

Аґо завбачливо поклав у бочки подушки і м'які підстилки, зробив двері на завісах і невеликі вентиляційні отвори, але попри його запобіжні заходи, обидві жінки вийшли, тримаючись руками за побиті місця, розпашілі, важко дихаючи, з обличчям, спотвореним від болю. Вони жадібно пили воду, але їхні шлунки після такої подорожі відмовилися від їжі. Потім без зайвого галасу вони попрохали дозволу зайти в кімнату, де можна було б переодягнутися, і Марієтта повела їх до головної спальні. Дівчина-Дзеркало дріботіла за Кара Кьоз, несучи невеличку сумку, а коли за півгодини обидві жінки вийшли з кімнати, то це вже були чоловіки, одягнені в короткі туніки: Кара Кьоз – у червоно-золоту, а Дзеркало – у зелено-білу, із зав'язаними поясами навколо талії, мали на собі шерстяні рейтузи для їзди верхи та замшеві чоботи. Волосся було обрізане і сховане під щільно облягаючими шапочками. Марієтта різко вдихнула повітря, коли побачила їхні ноги в рейтузах в обтяжку, але нічого не сказала.

– Може, щось перекусите на дорогу? – запитала вона, але вони не захотіли. Подякували за приготовану нею торбину хліба, сиру та холодного м'яса. Вийшли на вулицю, де їх уже чекав іль Макія та Аґо. Аґо далі сидів на возі. Бочки вже зняли з воза, а натомість там були дві скрині з речами жінок і ще одна сумка з одягом Аґо та всіма грошима, які він мав під рукою, зокрема й кілька переказних векселів на велику суму.

– Я матиму більше, коли приїдемо до Генуї, – сказав він. – У мене є чеки. – Він поглянув Кара Кьоз в очі: – Вам, пані, не можна пускатися в дорогу самим, – сказав він, дивлячись широко розплющеними очима.

– Отже, – відповіла вона, – ви будь-якої миті, щойно вас попрохають, коли бачите наше скрутне становище, готові залишити свій дім, свою роботу, свій спосіб життя і тікати з нами світ за очі у невідоме майбутнє, тікати від однієї небезпеки і, хто знає, може, до багатьох інших?

Аґо Веспуччі ствердно кивнув головою.

– Так, я готовий.

Вона підійшла до нього і взяла його руки у свої.

– Тоді, пані, ми – ваші.

Іль Макія попрощався з давнім другом.

– Спочатку було троє друзів, – сказав він, – Антоніно Арґалія, Ніколо «іль Макія» та Аґо Веспуччі. Двоє з трьох любили подорожувати, а третій був сиднем. Ну, а зараз один із двох мандрівників відійшов назавжди, а другий став ізгоєм. Мій небокрай звузився, і я мушу дописувати фінал. І тепер ти, мій дорогий Аґо, ти – домувальник, що вирушає в дорогу на пошуки нового світу.

Він простягнув руку і поклав три soldi на долоню Аґо.

– Я тобі винен, – промовив він.

За кілька хвилин двоє вершників і чоловік на возі зникли за поворотом, а вранішнє сонце цілувало волосся Аґо Веспуччі, яке було дуже ріденьке і геть чисто сиве. Але у жовтому промінні сонця, здавалося, що його волосся, як в дитинстві, знову стало золотим, коли він та іль Макія вперше блукали лісом Каффаджіо, гаєм vallata біля Саната-Марія дель'Імпрунета та лісом довкола замку Біббіоне, сподіваючись знайти корінь мандрагори.

Був він спадкоємцем Адама, а не Магомета чи Халіфів, сказав йому Абул Фазл; його правонаступництво та повноваження походили від Першого Чоловіка, отця всіх людей. Жодна віра не може вмістити його, жодна географічна територія. Більший за царя над царями, що правив Персією, перш ніж прийшли мусульмани, вищий за прадавнє індійське поняття Чакравартин – владар, чия колісниця могла котитися скрізь, і ніщо не могло стати на заваді її руху, він був Всесвітнім Правителем, повелителем світу без кордонів та ідеологічних обмежень. Що з цього постало, було тією людською природою, не всевишньою волею, тією великою силою, що рухала історію. Він, Акбар, – досконала людина, був рушійною силою часу.

Сонце ще не зійшло, а імператор уже встав. Сикрі у тьмяному освітленні видавалося втіленням великих таємниць життя. Для нього воно було ілюзорним світом запитань, на які йому треба знайти відповіді. Саме у цю пору наставав час для медитації. Він не молився. Час від часу він ходив до великої мечеті, яку збудував навколо святині Чишті, просто так, для годиться, аби припинити плітки злих язиків. Зокрема, злого язика Бадауні. Язика принца-спадкоємця, який, бувши ще менш побожним, ніж його батько, вступив у союз із боголюбами, аби дошкулити йому. Однак імператор любив у такі ранні години, коли сонце ще не припікало каміння Сикрі та емоцій його громадян, подумати про різні речі, високі речі, а не банальне роздратування, яким був принц Салім. Потім медитував уже в полудень та опівночі, але вранішня медитація йому подобалася найбільше. Приходили музики і десь збоку тихо грали релігійні гімни. Часто він проганяв їх помахом руки і насолоджувався тишею. Тишею, яку порушували криками хіба що досвітні птахи.