Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Я бачила майбутнє, Анжеліко, – сказала вона Дзеркалові, коли прокинулася. – Майбутнє – все з каменю, а братів нащадок – незрівнянний імператор. Ми – вода, ми можемо перетворитися на пару і зникнути, як дим, але майбутнє – це багатство і камінь.

Вона чекатиме на майбутнє. Потім повернеться до свого колишнього життя, зіллється з ним і стане одним цілим. Їй пощастить більше, ніж Ханзаді. Вона зможе впізнати короля.

Там у сні була жінка, яку вона бачила збоку, жінка з довгим білявим волоссям, розпущеним до плечей, яка сиділа навпроти короля, розмовляла з ним і була вбрана у довгий плащ із різнокольорових косокутників. І ще одна жінка у приміщенні, яка ніколи не бачила сонячного проміння, яка блукала коридорами палацу, ніби тінь, то зникаючи, то знову з'являючись. Ця частина сну була нечіткою.

Кара Кьоз пам'ятала про вгамування емоцій. Відтоді як її змусили перейти до приватних покоїв Лоренцо II, вона не дозволяла собі жодних почуттів. Вона робила те, що мала намір зробити, і холоднокровно реалізовувала свої наміри. Після повернення до Палаццо Коккі дель Неро була цілковито спокійна та безстороння. Дзеркало метушилася, складаючи найцінніше до двох cassoni, себто великих скринь, в яких жінки зазвичай тримають свій посаг, і готувалася до швидкого від'їзду, навіть якщо її господиня захоче залишитися. Кара Кьоз чекала біля відчиненого вікна у grand salon, дозволяючи вітрові доносити міські розмови. Минуло небагато часу, як вона почула слово, про яке знала, що саме воно буде вимовлене, і це слово робило її перебування у палаці небезпечним. Однак вона все ще утримувалася від втечі.

Відьма. Вона заворожила його. Він лежав з відьмою, захворів і помер. Він не був хворий. Відьомство. Вона заразила його диявольською хворобою. Відьма, відьма, відьма.

Лоренцо II помер ще до того, як загони міліції стрункими рядами повернулися з перемогою під Чизано Барґамоско, незважаючи на переляк, спричинений спробою Костянтина Серба в розпалі битви відібрати життя у gran condottiere генерала Арґалії. Костянтин, разом зі своїми шістьма товаришами-яничарами, озброєні ґнотовими мушкетами, піками та мечами, підступно напав на позиції генерала з тилу. Перша куля поцілила в плече Арґалії, і він упав з коня, що цілком випадково врятувало йому життя, бо він лежав між кіньми, і заколотники не могли поцілити в нього вдруге. Троє швейцарців, що залишилися живими, повернулися з передової в тил, аби боротися із ворохобниками, і після напруженого рукопашного бою заколот було придушено. Костянтина вбито пікою в серце, але загинув також і Бото. До вечора розбили і французів, але перемога Арґалію не тішила. Живими лишилося у нього менше сімдесяти вояків.

Коли вони наближалися до міста, то так само, як і в день обрання Папи, побачили всюди багаття, тому Арґалія послав вершника вперед, аби дізнатися, що там сталося. Гонець повернувся з новиною про смерть герцоґа і про настрої громадян міста звинувачувати в усьому Кара Кьоз, яка буцімто наслала на нього таке прокляття, що, ніби голодний звір, з'їло його тіло, почавши із статевого органа і поширилося по всьому тілу. Арґалія наказав Отто, одному з двох прибитих горем братів-швейцарців, якнайшвидше відпровадити загін міліції назад до бараків. Зібравши біля себе Клотто та решту яничарів, він, хоч і тримав поранену праву руку на перев'язці, галопом поскакав за вітром додому. І справді, тієї ночі дув сильний вітер, і вони бачили викорчувані оливкові дерева та похилені, ніби молоді деревця, столітні дуби, горіхи, черешні та вільхи; тож коли вони їхали, здавалося, що ліс летів у повітрі разом з ними; а коли наблизилися до міста, то почули великий галас, який уміють зчиняти тільки флорентійці. Однак це не був галас радости. Здавалося, що кожен мешканець міста перетворився на вовкулаку і вив на місяць.

Який же то короткий шлях від чарівниці до відьми . Ще вчора вона була неофіційною заступницею міста. А сьогодні біля її дверей збиралася сердита юрба.

– Чорний хід усе ще відчинений, Анжеліко, – промовила Дзеркало.

– Анжеліко, зачекаймо, – відповіла та.

Вона сиділа у кріслі з прямою спинкою у grand salon, визираючи на вулицю так, що могла бачити, що там відбувається, але її з вулиці не було видно. Невидимість стала її долею. Вона залишалася спокійною. Потім почула стукіт копит і підвелася з крісла.

– Він тут.

І справді, він повернувся.

Зовні палацу Коккі дель Неро вулиця Віа Порта Росса розширювалася у невелику площу, навколо якої також стояв палац Давіцці та будинки-вежі сімейства Форесті. Арґалія та яничари, що їхали в напрямку площі, уповільнили рух через натовп, який збирався для полювання на відьму. Проте вершники були рішучими і добре озброєними, а люд дозволив їм проїхати. Коли досягли фасаду палацу, яничари відтіснили натовп, а коли переконалися у безпеці, то відчинили двері. З натовпу почувся крик: