Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Вона повернулася додому з Дзеркалом, давши зрозуміти, що направду знає, як влаштовано світ.

– Анжеліко, що має статися, те станеться, – промовила вона.

– А наразі, Анжеліко, приготуймося до смерти, – відповіла Дзеркало.

Ця фраза була кодовою, про яку вона та принцеса домовилися задовго до цього дня, і вона означала, що настав час діяти, необхідно скинути одне життя і знайти інше, час вдатися до плану втечі й зникнути. Час почати втілювати задум, і тому дівчині-Дзеркалу в довгій накидці-бурці треба випурхнути із торгового виходу, коли засне все місто, і йти вниз вузьким провулком повз Палаццо Коккі дель Неро, непомітно дістатися Оґніссанті й дійти аж до дверей Аґо Веспуччі. Але, на її подив, Кара Кьоз захитала головою.

– Ми нікуди не підемо, – промовила вона, – аж поки мій чоловік не повернеться додому живий.

Життя і смерть були їй не підвладні, і тепер вона сподівалася на силу, на яку раніше ніколи не покладала надій, і то була сила кохання.

Наступного дня ріка пересохла. Місто повнилося чутками, що буцімто Лоренцо де'Медичі смертельно хворий, і хоч ніхто не казав цього вголос, але всі знали, що він хворий на жахливу morbo gallico, себто сифіліс. Брак води в Арно вважався поганим знаком. За Лоренцо лікарі доглядали цілодобово, але стільки флорентійців повмирало від цієї недуги за двадцять три роки з часу її появи у місті, що мало хто з городян сподівався на одужання герцога. Як уже повелося, половина міста винила в цьому французьких вояків, а половина – моряків Христофора Колумба, що привезли недугу зі своїх морських подорожей, але Кара Кьоз такі балачки не турбували.

– Це сталося навіть раніше, ніж я думала, – промовила вона до Дзеркала. – Це було тільки справою часу, що підозра впаде на мене.

Багато кому таке зауваження видалося б дивним, адже Кара Кьоз не страждала на сифіліс, і це міг довести медичний огляд, до того ж вона не контактувала ні з ким із сифілітиків. Однакніхто і не схилявся до думки, що Лоренцо II хтось заразив сифілісом, що робило раптовий прояв сифілісу у найпотворнішій формі ще незрозумілішим. Отже, це був дуже підозрілий випадок, а в такому разі поставала необхідність знайти підозрюваного або ж, у крайньому разі, цапа-відбувайла. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби Арґалія Турок не повернувся додому живий.

У ніч напередодні його повернення її ніяк не брав сон, але вона все ж таки заснула і бачила уві сні сестру. На блакитному килимі, облямованому червоним і золотим, з червоним і золотим ромбом у центрі, всередині великого червоно-золотого намету сиділа Ханзада Беґум і пильно роздивлялася чоловіка, котрого не могла впізнати, а він був одягнутий у кремовий шовковий одяг, з рожево-зеленою шаллю, накинутою на плечі, на голові мав тюрбан ясно-блакитного, білого і трохи золотого кольору. Я – твій брат Бабар, промовив незнайомець. Вона поглянула на його обличчя, але то був не її брат. Я не думаю, що ти – мій брат, промовила вона. Чоловік повернувся до ще одного чоловіка, що сидів обабіч. Кукултаиіе, промовив він, хто я? Ваше величносте, відповів другий чоловік, ви – Загіруддин Мухамед Бабар, і це така сама правда, як і те, що ми сидимо в Кундузі. На що Ханзада відповіла, чому я маю більше вірити йому, ніж тобі? Я не знаю жодного Кукулташа. Сестра і брат і далі сиділи в наметі, біля неї стояли служниці, а біля нього – воїни зі списами та луками. Жодних емоцій. Жінка не впізнавала свого брата. Вона не бачила його вже десять років. А Кара Кьоз, хоч і спала, але усвідомлювала, що все це люди зі сну. Вона була сестрою, відірваною від родини, що не могла знайти дороги пам'яті та любови, які б дозволили їй повернутися додому. Вона була братом Бабаром, який був одночасно жорстоким і поетичним, який міг відрубувати людські голови й оспівувати красу лісової галявини того ж самого дня, але він не мав країни, яку б міг назвати своєю, він усе ще блукав по світу, воюючи за простір, завойовуючи території і втрачаючи їх, тут він ішов на Самарканд, а тут – на Кандагар, а тут він знову вигнанець; Бабар увесь час біжить, намагаючись віднайти землю, на якій би можна твердо стояти. Вона була Кукулташем, Бабаровим другом, а також служницями і воїнами, вона виходила із середини себе і дивилася на свою ж історію, і все це ніби відбувалося з кимось іншим, вона нічого не відчувала, вона не дозволяла собі відчуттів. Була своїм дзеркалом і сама собою.

Потім сон змінився. Балдахін і шатро намету перетворилися на червоний камінь. Усе, що було нетривким, нестійким і мінливим, раптом стало постійним і нерухомим. Камінний палац на пагорбі, а її брат Бабар ніжиться на камінному помості посередині величної водойми з рівними берегами. Він був настільки багатий, що коли хотів бути щедрим, то наказував вичерпати з водойми воду й наповнити її грошима, а тоді кликав своїх підданих черпати його дари. Він був багатий і впевнений у собі, мав не тільки водойму, але також королівство. Але то вже був не Бабар. Той чоловік не був її братом. Вона його не впізнавала. Вона його не знала.