Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Сідаєте, підсудний..

– Ваша честь, я повторюю, що повідомлення Забарова про уламок скла аж ніяк не вплинуло б на висновки комісії про його психічний стан.

– А психологічний?

– Не знаю… Про це повинна сказати експерт-психолог.

– У кого ще є питання до свідка? Підсудний, будь ласка.

– Маю зауваження. В акті експертизи відзначено, що я сказав так: «діяв усвідомлено». Я хочу загострити увагу, що це не відповідає дійсності. Я не міг сказати таких слів. Я сказав, що діяв інтуїтивно. Вважаю, що експерт спотворив зміст моїх слів. І усвідомленості в моїх діях бути не могло. Я був у глибокому емоційному колапсі. В моїй голові було помутніння, я дуже добре пам'ятаю цей стан, але мене про нього ніхто не запитував і не з'ясовував…

– Свідок, як ви це поясните?

– Всі члени комісії провели дослідження, вивчили матеріали справи, підписали акт, тобто вони з'ясували всі необхідні моменти.

– Все… Більше ніхто не має питань?

… А вдома – знову дзвінок від сестри. Ну коли вона вже знайде ту роботу???

– Олько, анітрохи не спрацьовує ця система набору персоналу, – стрекотала Катерина. – Загалом персонал набирають великі підприємства з плинністю кадрів й підбирають не дуже розумних, не дуже вимогливих і таких само проблемних, як і вони самі. Робота до восьми-десяти вечора, а нерідко й по суботах. Ніякий КЗОТ там не спрацьовує. Не подобається – до побачення, візьмемо іншого… Добро, що є відділ персоналу, який працює не складаючи рук…

… Вже півгодини вона сиділа у темряві, не в силах поворухнутися. Коли годинник показав пів на дев’яту, встала і пішла на кухню ставити чайник на вогонь. Їсти не хотілося, і попивши чаю пішла до своєї порожньої спальні, відкрила там книжку і дочитала кілька останніх сторінок роману «Хіба ревуть волі, як ясла повні». Потім швидко її згорнула і згадала Назара. Дивний цей художник. Чи то маляр… От Котя – теж художник. Але той не промине слушного моменту, хоча й малює лише своїх “мамі-папі” та портрети заможних городян … І не бідує… Завжди в костюмі й краватці. З галерейниками тусується… Та ні… Пейзажі теж пише! Банкіри й бізнесмени полюбляють розвішувати їх у своїх кабінетах. А потім виїжджають на пікніки й кидають сміття просто в лісі, під деревами…. Цікаво подивитися на картини Назара…. Нещодавно Котя продав за пристойну ціну копію пейзаж у Сурикова… Рита похвалялася, що за десять тисяч…А Суриков, як вона довідалася з однієї передачі, пив гірку, з безхатченками водився і на вулиці помер… Втім малював божественно!…А тепер Котя копіює його картини і при тому не бідує. А банкіри – їм байдуже: Суриков то чи Котя.

Ольга відклала книжку убік… Назар має рацію. Панас Мирний – найвеличніший романіст України… Найвеличніший! А що про нього знають? Як шанують? На слуху – Шевченко, Леся Українка, Франко… То – великі поети.. Так… Проте не романісти. А письменник розкривається лише у великих формах… Панас Мирний і є найвеличнішим українським романістом. А як його підносять у школах? Хіба школяр спроможний осягнути цей твір? Їй, як судді, зрозуміло як Божий день, що Чіпка вже народився злочинцем…. А вчителі його виставляють, як борця за правду. Як жінці їй зрозуміло, що народився від якогось пройдисвіта. Цей роман актуальний до сьогодні… Як часто оточуючі сподіваються, що такий-ось Чіпка візьметься за розум, перетвориться у законослухняного члена суспільства. Умовляють його, панькаються, вірять, що той змінить свою поведінку. Та чи перемінюються такі люди?… Вони можуть лише затаїтися на деякий час…От і в Чіпчиних генах сиділа його злочинна сутність. У генах!…А скільки жінок народжують аби від кого? Втім, природою закладене інше. Природа передбачала, аби батька майбутньої людини обирала жінка. Щоб народити гарних, розумних, здорових дітей від найкращого чоловіка серед тих, що її оточують… Грубо кажучи, самцям нічого не варто пустити дитину у світ, тож жінці надано право бути обережною і обирати серед них щонайліпшого…. Та люди вигадали інше…. З тією демографічною ситуацією, яка склалася наразі в Україні, жінкам – аби народити… Від кого – вже неважливо. Вона сама через це пройшла… Уже тридцять, більшість подруг – заміжні, або народили аби від кого: від п’яниць, від дурнів, від наркоманів, а вона – мила, симпатична врівноважена дівчина все чогось чекає. Заміж ніхто не брав, і ніхто за все життя так і не запропонував. А сама нав'язуватися вона не вміла… Словом, хто не встиг – той спізнився… Ольга спізнилась і народила доньку від судді Лукашевича. А що цей суддя уявляв з погляду продовження роду? Стара, хвора людина… І катаракту мав, і задишку… От і Леся росла хворовитою, адже в батька вдалася… А мати Чіпки теж хотіла бути щасливою. В чому вона була винна? В тому, що бажала мати родину і дитину? І найстрашніше, що на якомусь етапі вона зрозуміла, що її син – пропаща людина. Нічого з ним не поробиш, з цим вродженим злочинцем… Бідна мати…