Любко Дереш - Архе

Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових подвигів, тому — маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в повітрі неви димий кучерик на кремі — тому він бере на себе відпові дальність за їхнє здоров’я і благополуччя. Маестро задово лено посміхається, побачивши черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара.

Маестро провів разом із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія» — лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш концептуалістів.

Коля виглянув. І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів». І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:

— А как ВИ паживаєтє? Чєм Львов та дишит? 2 і 6 Він межово чітко бачить схему дій. Зворушливу п’єсу, розігравши яку, можна буде сміливо говорити про затем нений поки що Об’єкт № 8.

Тому маестро робить вигляд інтеліґента за сніданком, принюхується, чи не пахнуть шкарпети, і цікавиться:

— А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?.. Як?!! Ні?!! 1 і 2 — Всі ці странні події почалися фіґ зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.

— Да ну.

— Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже знаковою. Ви зробите для Львова переворот.

— Да ну.

— Ну да. Сашко, покажи їм.

Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати посмішку, і подіти кудись розгуб лений погляд. А маестро жує щоку і спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер. Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.

— Покажи їм фотку. Ту фотку, — маестро надає голосові загадковості та наказовості.

Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку.

Зараз він суцільний відчай і безпорадність. І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті — майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити суть братового ґамбіту. Все, що він може зараз робити — це відсмоктувати слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.

З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка. Чуються також доволі ориґінальні триповерхові мат конструкції — виразні впливи маестра.

За час, достатній для повільної сиґарети, у кімнату врочисто повертається Сашко.

— Показуй, — наказує маестро. — І розказуй.

А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО,

ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!

Сашко витягує з за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно біла світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.

— Це він, — тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція.

Омці завмирають і перезираються за спинами треш концептуалістів.

— Так, — погоджується маестро. — Це он. Наш мальчик.

Но що інтересно, тут він на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте… Але він її трохи підстриг… тепер. Гм, наш хлопчик — і з бородою. Хто би подумав… — І пенсне вже не носить. — І, не забувай, Сашко, — нагадує натхненно Олежик. — Не забувай, шо він патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під ідіота косить.

— ДА КТО Ж ЕТА, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!! — хором вигукують омці.

Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.

— Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Мендєлєєв! 5 і 5 — Тільки но ваші тіла принесли до нас, як ми відразу второпали, що то знак, — повторює за маестром Сашко. — Цей хлопчик…

— Це дєдушка, а не хлопчик! — Катя не витримує і хапається за голову. Але Коклюш незворушний:

— Цей хлопчик, повторюся, є золотим. Поскільки саме від того, куди він прихилиться, залежить, на чию користь переважать терези. Тереза. — Іменно. Тільки це вже другая історія. Не мороч гостям яя.

— Одним словом, їх двоє.

— Троє, — перебиває Олежик. — Навіть четверо!

— Чи один, як на то пішло…

— Ні. Даруй, маестро, але їх таки двоє. Два Клуби зацікавлені безпосередньо в переманенні цього борода тенького симпатюльки на свій бік.

Омці сидять тихо тихо. Від перепалки їх щурить, як старих ворон на кладовищі. Маестро шкіриться.