Любко Дереш - Архе

— То ти погоджуєсся?

— А шо треба робити?

— Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій безсмертний «Неопубл»?

Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже трапилась така нагода.

Киває.

Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова любові.

— Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага. Будеш работати під прикриттям.

Себто під псеудом.

Очі Олежика ясніють:

— Під криптонімом! — шепоче він. В очах спалахує вогонь.

— Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз. Скажи: тобі нравиться ім’я «Антон»? 4 і 5 Маестро переводить свій зміїно окулярний погляд на стіну цього барлогу і спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката поштова марка.

На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т 11» і двоє космонавтів у шоломах. Маестро придивляється і зауважує в руці одного семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням впізнає у космо навтах Сашка та Олега. Під маркою напис:

БРАТИ КАШЛЮКИ

365 ДІБ У КОСМОСІ

— А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі.

Сашко кліпає. Треш брати нічого не розуміють, але слухають із небувалою увагою.

— Головне: імпровізація. А там подивимось.

— Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би натякни!

Але маестро наче й забувається. 1 і 4

Він каже:

— Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося.

Може, вони шось цікаве нам підкажуть. Камо ґрядеши, так би мовити, і што дєлать, — маестро обводить братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.

Несподівано — так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у демонічній природі маестра — до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з перекошеними тер пугою обличчями омців.

— Здарова, рєбята! — крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам перемагаючим зло титаном. — Дай пакурю!

Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в малімонах (або, для естетів високого стилю: нав’ючені в сутанах). Олег насипає в бульбік дрібку трави.

З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається — в дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.

— Катя, — видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

— Я Женя, — каже перший омчанин. — А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу.

Він розпливається в задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним — ах! — відкри лося Дао.

— Квант, — представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.

На маестровій долоні лежать два гральні кубики: 3 і 6 Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими канонами суржиком Женя перепо вів історію їхніх поневірянь.

Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг — і так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони потрапили на осінній з’їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди давали інтерв’ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку добралися на двірець, а звідти — на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.

У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на Шипіт.

— Ми вам мєшать нє будєм, — запевнила Катя. — Дєнь другой паживьом і свалім к чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєтє Колю Індєйця? Чєрнушніка злоснава? Ет’ ми к нєму прієхалі.

Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю Індєйца — як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.