Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

А потім з'являться ясно-сині матіївські сосни з червоно-золотою корою, в розкошах царського лахміття між закам'янілих кучугур чистого, як святі, снігу, єдині твої учителі і єдина твоя благодать, сестри сосни, Марто і Маріє. Голос немічної жінки втішить тебе у дикій пущі. Брате мій, Боже, Ти вручив мені сосни, ріку, жовтий пісочок, а я ледве не погубив себе.

І тепер, коли так безбожно далеко ті продовгуваті, зелено-сині голки, від яких залишалися червоні крапки на ще непошрамованій шкірі оцих твоїх сьогоднішніх рук; коли чужа вода, чужий вітер, коли зусебіч не довколишність, а розкладені нутрощі того, що ти хотів визнати за теж реальний і прихильний священний ліс, — тепер вони приходять, хоча це важко, сосни ж бо теж старіють, — під заопівнічне вікно безсніжної пустелі, пастки; і тепер вони, Марта і Марія, приносять тобі трохи снігу на попечені пальці та пересохлі вуста, які шепочуть подяки, прокляття, а тоді ще раз пробують співати, вони, хрипкі твої вуста, зволожені гірко-синім і гірко-зеленим сіверським снігом.

Мушу визнати і сповістити, що цнота снігів неодноразово рятувала мене від співчуття Гадові. Так було, наприклад, у тому місті з рожевого мармуру, цілком живого; у безлюдному місті пекла, куди я втрапив аж за третім разом, насилу переборовши відчай і бажання втекти, щойно наближалася головна брама. За нею блукали два дивні звірі, схожі водночас на птахів. Вони були матово-зеленими, так само кам'яними, як і все в тому злому місті, — і вражаюче живими. Я затиснув сніг у правій руці і нарешті зважився перейти рожевий міст. Потім був тунель. Потім був тільки один з тих звірів. Я запитав у нього: «Що мені робити в цьому місті?» Пухнастий і кам'яний, звір і одночасно птах відповів мені, хоча це була не мова і я його зрозумів. Я міцніше стис сніг у руці і він не розтав.

Летіти було важко, зовсім не так, як у снах. Посеред міста починалося море. Це було справжнє море, до обрію, але воно починалося і закінчувалося в місті. Потім я сів на березі, встеленому зеленою галькою. Море виявилося нерухомим — і менш живим, ніж каміння в місті. Світло падало звідусюди, але світили не сонце, не місяць, може, якась смарагдова зоря; я б не наважився назвати його мертвим, воно нагадувало голос; чи флейту?

Потім я підвівся і пішов берегом, шукаючи мушлю або гарної форми камінець на згадку. Першою знайшлася мушля. Я зазирнув усередину, побачив там білі кам'яні сходи, вони вели вгору. Трохи повагавшись, я вирішив піднятися.

Але перед тим я розтулив долоню, щоб подивитися на сніг. Він став кам'яним, нагадуючи яшмову кульку, і я поклав її до кишені.

Сходи вивели мене на невеличку терасу; море, зелене і рожеве місто розташувалися внизу, дуже далеко, за кілька кілометрів. У мене запаморочилася голова, довелося схопитися за поручні; відтак, тримаючись, я підійшов до дерев'яних дверей, прочинив і визирнув: стежка, посипана шутром, обсаджена чорними хризантемами, вилася садом. Я дуже зрадів, бо це мені щось нагадувало, і пішов стежкою.

Вона уривалася несподівано, над самою прірвою; внизу загрозливо і зелено блимало рожеве місто; тепер я побачив гавань, форти, які її захищали, пласкі і гостроверхі дахи, що визирали між кам'яних садів з фонтанами і статуями, так само зробленими з живого каміння.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима поклала мені руку на плече. Їй треба було щось подарувати. Я понишпорив у кишенях, знайшов там сніг, який загус у яшму, і безжально поклав його в зелену долоню. На долоні зметнулося високе вузьке полум'я. Жінка страшно розкрила беззубого рота і я відчув, що це кам'яний крик. Кам'яна гадюка віддалялася стежкою, залишаючи слизький слід на зеленому шутрі, а жінки вже не було.

…Потім поволі проступили сосни, справжній лапатий сніг на їхніх вітах і я був порятований, хоча з неба деякий час усе ще сипався сіро-срібний попіл. Потім попіл ущух і я навіть пошкодував за яшмовою кулькою. Небо прояснилося на зорі, на місяць і сонце. Сніг засяяв у їхньому спільному промінні, живому, але не страшному, бо воно ніяк мене не стосувалося.

Кінець другого концерту

Це правда: щоб бути праведником, треба народжуватися деінде. Жовті води зносять збудовані на дрібному пісочку житла, а ті, хто народився не тут, стоять посеред неба, споглядаючи ширму дощу, на якій зображена голодна повінь, що несе тіла людей упереміш із тілами звірят; як виринають із течії годинники, котрі продовжують цокати і срібні риби; як розправляються на каламутній широчіні обруси з гаптованими краями; підсвічники ж, хатнє начиння, винко червоне тонуть негайно, розчиняються в повені, надаючи їй присмеркового кольору вогню. Тільки кого він тепер порятує? На кленових і яблуневих вітрах, обчухраних буйним вітром, сидять мокрі знесилені птиці; вони все ще пильнують свої гнізда, у яких не відродяться — тут.