Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?

— Привіт, — сказав янгол. — Мені не холодно.

— А чого ти такий замурзаний?

Янгол спаленів і нічого не відповів. Костик зазирнув до сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть на спалення книг. Але їх не було у Києві і Костик зразу ж забув про ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бамбула зжер?

— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — я страшенно зголоднів. Я більше не буду… без дозволу.

— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені для тебе нічого не шкода.

Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір'я на крилі. Кілька пір'їн були чорними.

— І в сажу вимазався. І синця набив. Ти над книжками літав? А якби згорів?

— То не сажа, — тихо відповів янгол. — То… сивина.

— Сивина? А чому вона чорна?

— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А в янголів тоді чорніє пір'я. Дивись, і в тебе кілька нових сивин з'явилося.

Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.

— Витрись, не можу дивитися на такого замазуру.

Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився на Костиковому плечі і заходився чепуритися.

— А скажи-но мені, до речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п'ють? А то я написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені не повірять? Може, такого не буває?

Янгол глипнув на нього поверх дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.

— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви там п'єте?

— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)… декотрі навіть… амброзію!

— Ясно. А тоді співаєте?

— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.

Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.

— Я так змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.

— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти не завжди з собою.

— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти не знаєш, де тепер Андруся?

— Скучив за Андрусею?

— Скучив.

— Хочеш побачити її? Поговорити?

— Не муч мене. Я вже два роки хочу побачити її.

— Знову два роки… Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.

Костик подивився у нього і побачив давно відоме без будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелі ґента з бодуна, червоні, невиспані очі, зморшка на чолі і нова сивина в чубі.

— Я це напам'ять знаю. Як воно мені остогидло!

— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.

Костик перевернув і побачив, що там також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себе там не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і за вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла над ними, лев і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.

— Погукай її, — знову озвався янгол.

— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!

Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся в чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.

— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?

— Де ти тепер? — запитав він, насилу втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.

— В Америці, штат Арізона. Костику, уявляєш, тут на тисячу миль жодного українця, жодної громади…

— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.

— Ти в своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.

— Пóтяг-пóтяг, потягусі, Костик хоче до Андрусі.

— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. Їй тоді все здається смішним і все по барабану.

— Куди «ходи»? Електричками до Арізони не доберешся.

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому я нию? Як же мені не нити, Андрусю, коли я хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо я ніяк не можу народитися і стати собою уповні, бо живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви не надаєте цій сліпоті і снові розуму аж такого великого значення, тоді як у мені залишився один біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують на цьому українському вогні, а тоді, коли надумаються зжерти, то побачать, не приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що все згоріло і залишився з болю один лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? Їхати до твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи не вступлять до Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим я хворий! А ти не знаєш? Коли роками — марнота, коли роками неможливо заробити на стерпне життя, і на нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого не цікавить, як я живу, чи я живий ще взагалі, чи не мучить мене, чого доброго, самотність, коли не приїхала ані одна блядь, щоб…