IV
Наступного року ми досліджували відображення в калюжах січневого провінційного містечка на далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п'ятиповерхові будинки і бузкове небо з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, аж до архаїчної цнотливості, — так, ніби в ньому не пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з'явитися тут років через чотириста: завчасна радість: кожен квадратовий сантиметр цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати в будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; я готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, аж доки не зупиняла свій вибір знову на «The Doors». Того року ми ще раз хворіли на «The Doors», ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам'ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і духом нашим; марні торжества; ти так само вірила, що Моррісон не загинув від кіру й наркотиків, що він просто перейшов працювати до Бога, чи до космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще там кудись, невидимий і реальний; я так само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо про щось надзвичайно гарне, про щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п'ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали ген у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — на цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний запах летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, я ладен був погодитися з цим, адже мед стільників крапав з вуст твоїх, наречено; мед і молоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і я погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк треба покрити велетенським скляним ковпаком — аби не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви на Трах-валь-ґар-р-сквер люто ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм на голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх до одного; «усіх до одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи на одній нозі, а потім на другій, а потім на обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без мене, у спальному мішку, але в мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати…
«А я не хочу, а я не буду, — інколи протестувала ти, — не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого… стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі». — «Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він уже не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Мáлковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, — а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне коло — і таке інше, у тому ж стилі.
Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; « мов камінь у воді, лежить лице, раз на століття з глибу підморгне, впізнавши в тіні дерева мене »; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, треба б нам перепочити, попрохати в усіх них довгострокової відпустки і причаїтися в горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, за ним стояло так багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного в рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили той крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу в стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми люто ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки от ніхто не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — все «може»; це те, що не залежить від нашої волі, завше надто малої при надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». — «Бігме, ти файно повíв!» — вигукнеш ти через кілька років і ми почнемо реготати.
Читать дальше