Улас Самчук - Волинь

На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води…

А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту…

— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.

— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.

— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.

Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.

— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.

Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.

По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати, і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.

Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного променя зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн — незрівняну з нічим в красі і силі…

Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п'янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.

Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.

Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що «наш Володько балує».

З війни доходять чутки, що в руській армії появилися «ізмєннікі».

— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій. — Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла…

Кажуть, війську потрібні «снаряди», а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..

Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.

При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.

Одарка оповідала:

— Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви… Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П'ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві… Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за «нього» не думати. Гріх — грішний, але не могла… Про Бога треба б, так ні… Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.

А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.

Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять «кривого танку», ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.