Улас Самчук - Волинь

Там десь у Карпатах парубки. «Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать», — виспівують дівки.

А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило… Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси… Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори… І звідки візьметься радість?

На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки «наші» хоробро «деруться». Все-таки погнали нехриста углиб його царства.

Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»…

— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому… — вибачалась Настя.

— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш… Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати… От що… Родіна моя Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу…

Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це «роззлоблений» москалик.

— Я уж, мамаша, — звертався москалик до Насті, — три рани в Карпатах дістав…

А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться…

Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує… Але що Матвієві до того за діло… От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.

Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.

Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе «досвіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.

— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?

Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.

Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.

— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни… Ось про богатиря Іллю Муромця, ось…

— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько. — Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника… Але дайте… Я ще раз прочитаю…

— Ну, бач, — каже вчителька, — Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!.. — вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?

— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні… Ніколи… Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене… Хочеш, можеш і ти прийти…

— Ні… Я не гніваюся. Ет… То не те… Я… У нас… У мого дядька пішов на війну Василь… Від нього нема вістки… Я не знаю… У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.

— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки… Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.

Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.

Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший… А так…

Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.