Улас Самчук - Волинь

Зустрілись не вітаючись.

— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила… — каже Ганка.

— Чому? — питає Володько.

— Каже, праці багато. А що мені до того… Мені в неділю треба піти до учительки… У чому я піду… А ти ще ходиш до школи?

— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?

— І я ходила б. Дід посилають за вівцями… У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили… — і повісила голову.

— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.

— Мабуть, піду… — сказала нарешті…

— Треба йти, — сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:

— Ганкоо!..

— Чогоо?

— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені… Візьми.

Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.

Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на «придатку» під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.

Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.

Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду і вирятувала.

З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його пралю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчіпились були в землі за живе і зрослись з нею. Краше хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.

Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.

Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись — далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревійними хвилями. Там хвилі, мов гори, котять і б'ють об скелі, об граніт. Там блискавки ріжуть олив'яні хмари, січуть їх легко на кусні і вітровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грім клекоче, мов мільйон орлів якоїсь незнаної породи.

Ах, який широкий світ! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он… Геть, геть туди!..

У ті самі дні, коли поля починали сіріти, коли вилазили зі своїх схованок серпи, коси, грабки і люд хрещений знов збирався знімати дари великої землі, в ті дні шляхами потягнули на схід перші валки «галіціянів».

Сухі, спокійні, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловіки. Тихі, байдужі жінки. «Вісьтагей!» — підганяли вони свої конята, запряжені у довгі з будами вози.

На возах усякий домашній крам. За возами тягнуться корови. Ці потужні, гарні тварини, що є цілим багатством втікачів, виглядають дуже сумно. Підбиваються, кульгають і не зводяться.

— Ви звідки, люди, їдете? — питає Матвій.

— Еее, пане Газдо… Най не казати… Здалека…

— А куди?

— А ци знаємо куди? До Росії… Туди… ген… Володько пригнав корови додому. На подвір'ї віз з будою. Віз не «наш», галицький. Пара худих, тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жінку, що сидить коло неї на землі, обгорнувши босі ноги спідницею. На руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза підвішена плетена з лозини колиска.

Матвій стоїть коло кіпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох, — з відром у руках і поважно розважає з «газдою». Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно вимовляє літеру «о. У нього виходить вона м'яко, аж свище. Він каже: «Я сі находив… Я сі наробив…» Дивно.

Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці, вимовляють… А то ж «австріяки».

Матвій все на генералів нападає.

— Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росію продають, сукини сини… Коли б не «змєна», думаєте, що наші відступили б? Ніколи! Він б'є «снарядами», а наші чим? Сухарями? Не даром Ніколай Ніколаєвич в морду кількох набив. Мало повісити мало. Німець газою душить, огнем палить, а наші… Ет! Тьху, та й годі! Порядки такі в Росії!.. Сухомлинова якогось дали…