Улас Самчук - На твердій землі

Передмова, коментарі І. Руснак

Художник-оформлювач Д. О. Чмуж

У виданні збережено основні особливості лексики та синтаксису авторського тексту.

© Національний університет «Острозька академія», 2019

© І. Руснак, передмова, коментарі, 2020

© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019

Задум роману [1] Чорновий варіант роману мав назву «Простір поза нами», про що свідчить надрукований початок твору в альманаху «Північне сяйво»: Самчук У. Мій дім і я: Уривок із роману «Простір поза нами» // Північне сяйво: Альманах. ІІ / Упоряд. Я. Славутич. – Едмонтон: Славута, 1965. – С. 13–18. Уривок мав епіграф: «І еnjоy writing that kind of gossip myself. Aldous Huxley» (Я пишу такі плітки сам. Олдос Гакслі (Aldous Leonard Huxley; 1894–1963)), який у виданні 1967 року було замінено заувагою автора: «Цей твір належить до жанру мистецької літератури, а тому всі описані тут події, як також всі виведені в нім людські постаті і характери є вислідом творчих вимог і уяви автора». (Друкується за видання: Самчук У. На твердій землі: Роман. – Торонто: Українська Кредитова Спілка, 1967. – 390 с.) «На твердій землі» [2] Для передмови частково використано матеріали статті «Кохання – шлюб – щастя: Не зовсім ювілейні роздуми над прозою Уласа Самчука» І. Руснак (Слово і Час. – 2005. – № 2. – С. 27–38). (1967) зродився у письменника ще на початку 60-х років ХХ століття. У центрі оповіді – молоді українці-емігранти, котрі намагаються «врости» в ґрунт нової Вітчизни і відшукати тут своє щастя. Важливим чинником складного процесу розміщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконаність кожного з них у тому, що він неодмінно тут приживеться. Улас Самчук розгортає в романі цілісну концепцію «дому-гнізда», у якій центральними є поняття «врослості», «закоріненості»: «В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечного видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб пристосуватись велінню стихій в ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага».

Дім віддзеркалював усе ще існуючу досконалість земної дійсності, на «острівці» якої людина могла опертися у своїх спробах зайняти гідне місце. Відтак письменник ще від самого початку запрограмував головного героя Павла Даниліва на збереження свого космічного Храму і людського Дому, адже проєктування власного мешкання – це ще одне свідчення готовності особистості продовжувати пошуки чогось особливо важливого в житті.

Павло Данилів, проєктуючи і зводячи свою фортецю, поріднився з нею, поєднався з її фізичною будовою та її моральним єством. Загальною формою новий дім вирізнявся з-посеред інших модерних споруд, але своїм виглядом він свідчив, що саме так його господар хотів виглядати на цій землі. То була доцільно продумана «шкаралуща» Павлової фізичної та духовної істоти. Відтак герой роману проєктує не тільки власний дім, а й самого себе, свою долю. Дім становить не тільки матеріальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинної спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Даниліва – процес із того ж функціонального ряду, що й обирати наречену.

У житті головного героя було дві жінки, і, як то часто буває, одну кохав, а з іншою одружився. У поведінці першої (Лени Глідерс) було багато театральності, картинності, штучності. «Мене втомлюють ті самі маски», – зізналася вона Павлові. Ще Ф. Ніцше підкреслював, що в людини взагалі немає обличчя, його замінила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що під знятою є інша. Самчукова героїня постійно прагне бути «учасницею тих двох відомих комедій – Божеської і людської», тому вміло міняє маски. То вона вдавала зі себе дитину, котра бавиться ляльками і відриває їм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то ліниву кицьку. Бути вільною означало для Лени безборонно міняти свої маски, звідси – її непередбачувані чудернацькі примхи, витівки, гримаси, кривляння. Навіть портретні зображення героїні позбавлені статики й однозначності. Вагому роль у них відіграють окремі деталі, що їх підкреслюють не тільки певну рису зовнішності, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастіше це очі, колір яких може мінятися залежно від внутрішнього стану, набираючи дивовижних пивних і сіро-мідних відтінків. Окремі деталі переростають в образ жінки-птаха. Спочатку це пряма вказівка на зовнішню подібність Лени, котра сиділа посеред кімнати, підібгавши ноги, до скульптурки птаха. Далі ця деталь розгортається до еквіваленту внутрішньої нестабільності Лениного «я», відтак героїня нагадує маленьку колібрі – живу, непередбачувану іскорку.