Улас Самчук: Юність Василя Шеремети

Умови і час, серед яких появляється ця книжка, змушують мене сказати кілька слів до читача. Твір був написаний перед війною. Та сама подія була головною перешкодою його появи в друку своєчасно. Надолужуємо втрачене зараз. І хоча темою твір досить далекий від наставляння та вимог нашого пекучого сьогодні, однак поява його в друку обумовлюється певною закономірністю.

Я ставив, і зараз ставлю, собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю. Для цього маю свою вироблену концепцію, свою ідеологічну підмурівку і виконую своє завдання з послідовною черговістю.

Мені хотілося б в художньому вислові передати головніші етапи нашої, багатої на драматичні моменти, доби. Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом одного життя людини. Ми були свідками подій виняткових... Виняткових не тільки для нашого часу, але й для часу писаної історії взагалі. Не зашкодить також бути свідомим, що в сумі причин, що зумовили повстання цих великанських подій, велике місце займає наявність такого простого факту, як поява на кону історичної сцени нас, українців. Нас, як окремої історично діючої духовости, та всього, що з цим поняттям пов’язується.

Ця книга порушує невелику частину проблеми нашого українського сектора. Це низка питань з середовища молоді перших років після першої світової війни одної з наших провінцій. Я хотів насвітлити їх такими, якими бачили їх мої очі і якими чула їх моя душа. Без особливих окрас, без спеціальних “виховних тенденцій”, без “за” і без “проти”.

Єдиною моєю тенденцією було — бачити все, навіть моїх незначних героїв з далекого провінціального містечка, співтворцями їх епохи. Я хотів показати людей, які пізніше творили зміст того, що ми недавно пережили, в їх первопочатку. Не змушую читача і критика “бути вдоволеним”. Мені імпонувало б більше “бути правдивим”.

Улас Самчук Оффенбах, 21 березня 1946 року

По свіжій, чорній, тільки що розораній землі ступає людина. Це Федір Шеремета. Міцний, широкоплечий із сивастою підстриженою бородою та добре кроєним великим носом на худому, засмаглому обличчі. На ньому сіра від поту полотняна сорочка, виношений дірявий кашкет, обліплені землею, тяжкі чоботи. Повільно, ділово проходить він своїм полем, час від часу пробує тужавість землі та залишає за собою глибокі сліди.

Дещо далі від нього, уздовж межі сусіда Никанора, за плугом ступає юнак. Це Василь Шеремета, — середущий Федорів син. Сірі, кортові його штани до колін закачані, босі ноги мають барву землі, на шиї у нього завішені віжки, лівою рукою тримає чепігу, а правою вряди-годи помахує над утомленими кіньми довгим, хльостким батогом. Легкий західній вітер кошлає його густе каштанове волосся. Борозною за ним наввипередки, ніби на пружинах, стрибають галки та ворони.

Сонце, барви яєчного жовтка, непорушно стоїть на сіро-синьому тлі, над лісом, у тому місці, де над хвилястою лінією дерев, мов баня палацу, вивищується знана стара липа. Облита сонцем, листя її горить переливно і само випромінює тонке, ніжне, тріпотливе сяйво.

Погода поважна, згусла, суха... Одна з тих, що свідчить про передосінь, коли простори виповнює згущений суворий спокій, коли небо не дуже синє, але ствердле, мов добра, стара емаль, коли в повітрі вібрують запахи, які дає розрита на-свіжо земля, зрілий овоч, дим чисельних огнищ, випари городів, де долежують свій час жовтогарячі гарбузи, доцвітають айстри, гвоздики, жоржини.

Тут ось побіч, на легкому схилі над шляхом, стоїть хутір. Довга, сіра, пошита соломою дерев’яна клуня; причілком до неї повітка з брамою, кутом до повітки цегляний хлів, що переходить у хату. Щоб відрізнити від хліва, її підбілено вапном. Праворуч і ліворуч від дороги огорожа з колючого дроту та молодий грабовий висад. За ним ряди овочевих дерев — яблуні, груші, сливи, окремо вишні.

Старий Федір Шеремета стоїть серед свого поля — дивиться направо, дивиться наліво. Бачить те й інше, чує звуки села, і від цього на обличчю його помітний спокій, рівновага, вдоволення. Його рухи підтверджують це саме. Вони повільні, потрібні, розумні. Він бачить поле, хутір, сад... Це все його, ним створене, ним покликане до життя. Отой хутір побіч... Це вже не його, але і це діло його рук. Він належить його старшому синові Сидорові. Ще не так давно це було також його, але Бог благословив... Діти росли... Старший син одружився і відділився від нього. З Богом... Маєш, ось тут твоє і працюй, як і я, у поті чола, край цю святу землю і жий собі, як живуть всі чесні люди.