Улас Самчук: Юність Василя Шеремети

На заході, де зайшло сонце, стоїть барвиста заграва. Ядерні поодинокі зорі горять на темному небі. Дерева стоять непорушно і поважно, мов лицарі на варті. Тиша й не тиша. То там, то там порушує щось її. Людський голос, гавкіт собаки, посвист якоїсь пташки. А все те разом гарне і своє...

Василь вертається. Поволі йде до своєї клуні. Зі скрипом відчиняє великі тяжкі двері. Там міцний запах свіжого збіжжя, яке навозив сюди Василь. Напомацки находить своє лігво і лягає. Робиться тихо, тільки все ще інколи виривається з хати сміх дядьків або десь під стріхою заворушиться сонний горобчик.

Дядьки ще не розійшлися. Вони все сидять, бо для них час не міряється годинами. Сон для них — річ не купована, а коли зійдуться сусід з сусідом, то не можна ж отак на галай-балай, плюнув і пішов. Треба знати порядок, честь, що й до чого, треба сказати всі слова, треба поділитися кожною думкою, висловити ще й ще те, що було і поміркувати над тим, що прийде. Це не так просто..! Ні, ні... Це життя, сільське життя, мужицьке...

А Василь вже лежить горілиць на соломі і дивиться в темряву. Думає. Про що? О, є про що. Про батька, що залишиться без помічника, про меншого брата, про те, що чекає його там, про школу, директора, про учительку французької мови, з якою мав окремі розмови, про те, чи вдасться скласти іспит з латини, про товаришів і про безліч, безліч таких ось справ, які не дають можливості відірватися від землі та земного, щось забутися.

Надворі ніч, темрява, зорі, тиша. Василь іноді вслухається, ніби бажає почути новий звук, ноту довкілля... Нічого немає. Село є село, і всі його звуки завжди ті і завжди незмінні, і немає ні кінця, ні початку...

* * *

Такого ранку Василь не забуде. Він увійшов до нього і там десь в його душі застиг з усім, що мав. З барвами, тонами, цілим настроєм. Щось змінилося. Були ж роки і до цього часу. Так само їхалось до школи, але цей рік має нове. Василь вже думає. У ньому є щось дуже живе і до безмежности вражливе. Недаремно через його уяву пройшли постаті Достоєвського, Дікенса, Гоголя, ті випадкові гості, яких він зустрів і впустив до себе.

Прокидається і встає одразу. Сонце проривається крізь щілини клуні. Чути гомін курей і худоби. Чути “отченаш”, що його проказує вголос мати. Вона ходить, щось робить і при тому молиться. Перед пороговим каменем стоїть високо вимощений пшеничною соломою віз. Батько виносить і дбайливо кладе мішки, мішечки... Там борошно, там крупи, там сало. Одягу зайвого не має. Малий клуночок з доморобною білизною і це все. “Сундучок” його гордо і невигідно лежить на соломі і тільки невеличка чорна його колодочка вказує, що там зберігаються скарби. Ключик від того символа висить, прив’язаний до паска Василевих штанів.

Мати вже зварила юшку з курки... Коли вона встала? Ну, як заспівали другі півні, то й встала... Треба розпалити, зварити, приготувати. Оглядатись немає на кого. Заманулось ото батькові посилати отого шмаркача до “училіщів”... Святий Бог знає, що то з нього вийде... Але тепер вже не порадиш... Хай вже їде, хай вчиться... Господоньку, мати Пречиста — і що він там вчить, і на що воно кому потрібне...

Василь снідає. Вже прибраний, мов на параду... Вже не той Василь, що його кожний день бачать. Здається, що він вибрався до церкви чи щось... Вже він і шию вимив, і волосся намочив, і чесав його довго на всі боки, і з-під нігтів бруд виколупав, і довго на долоні з мозолями дивився... їх не відмиєш, вони вросли глибоко, ніби хтось понакапував туди воску.

Чоботи також ваксував і виглянсовував щіткою. Френча свого вирівнював, як тільки міг, шкода, що мати не має праски, щоб трохи його випрасувати. Одразу інакше виглядав би... Але вистачить і так...

Снідав не довго. Мати одразу накинулась:

— Ото мені їдець... Бач, вже запанів... їж! — Не було в цих словах ніжности. Мати цього не знає. Зате в очах її повно турботи, повно жалю. Дивиться вона на сина не з одного боку. Бачить вона все: те, що зовні, і те, чого звичайне око не бачить: — Іж, кажу тобі! Хто то тебе там нагодує. Там поклала трохи коржів... Буде до чаю... Ах, ті мені чаї! Нудно мені від них. Чаями ситий не будеш...

Молока пляшку вложила також, але хіба то на довго вистачить... Як дозволить робота, то на другий тиждень старий знову щось привезе... А ти там не дуже роздавайся!..

Василь не відповідав. Встав і перехрестився на образи. У матері робляться очі вогкими. Якось так дивно... Вона знає, що син не їде за море... Знає також, що він мусить їхати, але... Ах! Що тут поможуть слова. На дворі вже тупають і пирхають коні. Вже і менший брат устав, і сестричка бігає по лавах, і батько вже цвьогнув кілька разів батогом.