Улас Самчук: Юність Василя Шеремети

— Дивись, дивись!.. Ось пішли ті ліцеїсти у синьому...

Це ті самі, що їх вони минулого року помітили. Дві сестри з довгими косами, з великими синіми очима, у темно-синьому одязі... Свіжі, приємні, дещо заповажні панночки. Цікаво б з ними познайомитись. Хлопці йдуть за ними у напрямку Василіанського монастиря. Дівчата звертають на Директорську і скоро зникають. Хлопці йдуть далі... їх очі полюють на всі боки. Інколи трапляються знайомі, і Євген віддає їм “честь” по-військовому. До вечора вони вже обидва запаслися квитками перших рядів на оперету в “Тіволі”. Рівно о сьомій заграла в “Тіволі” оркестра. Це знані “Дунайські хвилі”, що розмашно лунають над містом долиною. Ще не зникло соняшне світло, а вже загоряються на стовпах електричні жарівки. Гурти молоді, легко одягнуті хлопці та дівчата, голосно розмовляючи, ідуть чисто заметеними хідниками по Костельній у напрямку “Тіволі”. Закриваються крамнички, вертаються з порожніми кошиками риночні сидухи, повільна прохолода спускається ледве помітним покривалом над горами, над ярами та гаями, над передмістям Туніки, над ліцеальним парком. А “Дунайські хвилі” не змовкають ані на хвилину. Під їх звуки так легко йдеться, так хочеться закрутитися у швидкому вальсі, так приємно було б обняти ті молоденькі липки, насаджені вздовж нового бетонового хідника, що двома доріжками провадить на гору, де зелені кущі грабини творять подобу парку. Огороджений дерев’яним парканом простір весь виповнений дерев’яними лавицями. Спереду висока сцена, збита з дощок. Це й є відкритий театр “Тіволі”. Скільки разів відвідували його хлопці. Бачили тут ковбойські фільми, народні танці Авраменка, виступи хору, російських рецитаторів.

І ось вони знов тут. Публіка займає місця. Он спереду знані тузи містечка — жінка директора банку пані Амалія, її брат Юрій, її найновіший приятель, торговець сукном Братунь, її знайомий вахмістер уланів дванадцятого полку, її сусід Дибенко, студент

Краківського університету і багато інших. Всі вони між собою, всі свої... Вітаються, цілують паням руки, швидко говорять, палять цигарки, сміються. Ось вона, та міська атмосфера, та безжурна легкість, коли не треба ходити від рання до смеркання по ріллі, не треба годувати худобу, виносити гній... Василь також тут. Так. Він сидить майже в перших рядах разом з Євгеном, недалеко від пані Амалії, з котрою, до речі, Євген знайомий, тільки соромиться підійти, щоб привітатися. Там є також знана панна Галя, до котрої майже цілий рік таємничо зітхав Євген і котра водила його за ніс, одчайдушно з ним кокетувала і аж коли довела хлопця до білої пропасниці, одного вечора у присутності сестри Тетяни заявила:

— Женя! Які у вас очі... Соромтесь... Ви єщьо мальчішка!..

Фу! Як це було прикро і неприємно. Тепер Євген все те добре

пам’ятає. Він вже обходить ту кучеряву панну сотими дорогами і краще згине, ніж покаже своє правдиве почуття. Зрештою, за останнє літо Євген все те забув... І дяка Богу! Василь знов дивиться на лямпочки електрики і згадує дім... Батька, матір, худобу і все, все, до чого призвичаївся... Але ось пролунав третій дзвінок, і чоколядової барви завіса широко відкрилася...

Все навкруги стихло, унерухомилось. Заграла оркестра, виступили на сцену строкато одягнені люди, заспівали, затанцювали, замиготіли голі жіночі ноги, і всі думки знов змішалися і знов відлетіли у неіснуючі простори...

Ну, ось... Перший день минув. Завтра ще неділя, а післязавтра “початок”. У неділю Василь та Євген встають пізно. Є досить часу. Василь звик вставати рано, тому прокинувся о шостій і довго лежав навзнак, вдивляючись у стелю, у висячу брондзову лямпу, у літографію на протилежній стіні, що зображувала якийсь ліс з дикими вепрями.

Близько восьмої прокинувся Євген. Господиня внесла чай.

— Но, но... Досить вже валятися. Треба йти до церкви.

Хлопці зриваються. Волосся розпатлане, штани злітають.

Хочеться розім’ятись. Євген підбігає до Василя, хапає його під пахви. Василь тісно обіймає Євгена, і починається... За хвилину все пішло ходором. Стільці, ковдри на ліжку, черевики... Босі ноги тупотять, лямпа хитається, фігурка Толстого на комоді труситься.

— А ви що? З ума зійшли? — виглядає з дверей господиня, але, побачивши хлопців без штанів, зникає. Василь і Євген якось розірвалися. Попідтягали штани, почали митися, одягатися, чесатися. Євген затягнув фальшивим голосом “Гей чого, хлопці”. Василь йому підтягнув.

— Знаєш що? — заговорив Євген, старанно витираючись мокрим вишиваним рушником. — Треба нам добре випити. Знайдемо Хмелюка...