Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Вип’ємо. Ось тільки зійдемось... Гнатюки вже, здається, приїхали.

Сіли за стіл і почали “оплітати” білі коржі з салом, запиваючи все чаєм. Потім закурили. Василь відмовлявся, але Євген підбадьорив і пішло. Василеві не смакувала цигарка. Гірко, нуднувато, але головне дим. Він тримав її делікатно двома пальцями правої руки, тягнув у рот дим і, не затягаючись, швидко тонким струмочком видував його назовні.

— Куди підемо? — запитав Євген.

— Пропоную гори, — сказав Василь. Василь дивиться на Євгена. Такий вже він викапаний гімназист шостої кляси. Якраз такий, яких описують у романах. Василь посміхається зі своєї думки.

— Якого дідька смієшся? — швидко питає Євген.

— А не можна?

— Смійся... Я ось покажу палець.

Василь вже регочеться. Чого він регочеться — сам не знає. Забагато у нього веселости. Євген хапає бльокнот, і жбурляє ним у Василя. Обидва зриваються на ноги, накладають кашкети і з грюкотом виходять...

Гори Крем’янця не Альпи і не Гімалаї, але все-таки вони гори. Найвища з них Бона — чотириста метрів. І не такі вже вони негарні. Скорше, навпаки. Це глибока долина, куди якогось там року Божого влізло місто Крем’янець і залишилося там до цього дня. Бона скидається на забутий шолом. На ній сірі старечі замкові мури, які ніби колись мав руйнувати Максим Кривоніс. Зліва гора Хрестова, а там дві Дівочих... А між ними круті яруги і зарви, і все то втикане то косатими березами, то молодими сосонками, ясеном, кленом та різною рослинністю, яка старанно зеленіє, цвіте, барвіє на всі тони... Інколи голий білий пісок чи вистрочений камінь, а все разом повінь краєвидів, що не знаєш куди дивитися — вправо, вліво, взад чи вперед.

Хлопці вибирають Бону. Сонце саме піднялось отам десь за Туніками і ллє безліч спокійного передосіннього світла. Засапані, спітнілі хлопці видряпуються найстрімкішим схилом просто під мури замку. Місто вже давно під ними. Дрібне, мале, розкидане, ніби на малюнку. Над ним дві комашки, що завзято вимахують руками і щосили репетують.

— Подивись, подивись — Почаїв? — вигукує Василь. Справді. На самому обрію, на горі, ген там за південь видніють кілька веж. Здається, можна зірватися і полетіти... Хлопці втуплюють туди зір. Дме полудневий вітер і патлає їх волосся. Небо, сонце, барви рідної землі, старі замкові мури, історія... Ех, як чудово бути такими якраз — здоровими й молодими, щоб царювати думками над містами, селами, над барвними стріхами хат, над садами міщан, над квітниками, дивитися і бачити, як повільно міняється все, як вкриваються осінньою бронзовістю дерева, як линяє на сіро небо!.. З долини від монастиря та собору лунають дзвони — знані, свої, рідні звуки, ті самі, що лунали тут від століть, а, можливо, і тисячоліть...

По кількох годинах шумливого перебування на горі, захоплені і щасливі біжать униз. їх жене туди голод. Чудовий, здоровий голод, після котрого можна накинутись на все і безконечно, дико пожирати.

Вриваються додому. Перший раз побачили вони Маню. Хто вона? Це наймолодша, струнка, мов тичина, і полохлива, мов лань, дочка господині. їй шістнадцять років... Вона має довге русяве волосся і сині глибокі очі. Від неї віє дикістю і кришталевою недоторканістю. Василь та Євген несподівано застали її в коридорі, а до всього не одягненою, як слід. Як вона перелякалася, як швидко зникла за дверима кухні, як викрикнула. Хлопці увірвалися до кімнати, Євген схопив Василя за лікті:

— Слухай! Ми мусимо колись її піймати... Обов’язково!

— Але вона може зо страху зомліти.

— Хай! Все одно...

Входить господиня, застеляє стола, розставляє посуд. Вона сьогодні в доброму настрою.

— Були у церкві? — питає вона.

— Так, — без найменшого вагання відповідає Євген.

— А гарно тепер правлять... Єпископ... Боже, Боже... Як гарно тепер правлять... Хор такий! Старий Крамарчук так уже їх вимуштрував...

Хлопці по-дикунськи зловживають розумуванням старої, їх очі жадібно стежать за тим, що парує у мисках. Це борщ. Добрий, український, червоний борщ з кусником свинини і ложкою сметани. Накидаються на нього, і варто щось подібне бачити... Запихаються, мов голодні вовки. Після так само беруться до гречаної каші зі шкварками. Смакує. Все смакує. Не треба, борони Боже, двічі казати, щоб їли. При цьому йде жвава виміна думок про Маню, про тих ліцеїсток, що їх учора бачили на вулиці, про дівчину з овочевої крамнички. Що їм, тим лобурям на думці більше? Євген вічно захоплюється, вічно закохується, але ніколи не має тут успіху. Він соромливий не менш від Мані. Багато слів, багато вигуків, багато червоної на щоках барви, але варто зіткнутися з будь-якою дівчиною, як вся його відвага зникала, мов тінь. Спускав очі додолу і мовчав, мов води в рот набрав.