Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Так почуває себе у цей день Василь Шеремета, так само Євген Лискевич і так всі інші, що йдуть разом з ними. Всі вони йдуть до будинку з назвою школа. Здається, всього п’ять простих літер, але варто тільки вдуматись у їхній зміст. Це кімнати, де стоять лавиці, де на стінах висять картини, де в шафах зложено книги. На кожній тій лавиці, на кожній стіні, у кожній шафі чекає на тебе старанно зібрана віками мудрість. Хочеш ти знати, що хоронить у собі така стара, добра наша земля, яку ти щодня бачиш з її рівнинами, горами, лісами? Ти будеш все те знати. Хочеш ти довідатись, з чого складається повітря, яким ти дихаєш і яке дає тобі життя? Ти зможеш довідатись. Хочеш пізнати, що таке вогонь, вода чи що то за математична істина, коли два рази два творить чотири? Все, все, молодий чоловіче, ти довідаєшся там, у тому простому будинку з простою назвою. Тому така радісна, така особлива ця година. Василь завжди переживав її, завжди діткливо і гостро відчував кожний непомітний момент такого часу, але сьогодні він вже ось юнак, учень шостої кляси, майже самостійна людина. Йому вже лишилось небагато, ще пара кроків, і він залишить за собою все, що різнило його від повного, міцного, незалежного мужа.

Що ближче підходять хлопці до школи, то гурт їх більшає. Ось уже їх не двоє, а троє, четверо, шестеро. Мова їх самі вигуки.

Прилучається Косенко... — Здоров! Го, го, як виріс! Міцно тиснуть руки. Хочеться сказати все в одному слові. Прилучаються обидва Гнатюки. Те саме. Гурти знайомих дівчат — панна Варвара, панна Надя і багато інших панн, молодих, свіжих, по-сільському засмаглих. Справжня повінь молоді, що пливе не згори вниз, а знизу догори, що хвилюється своїм власним хвилюванням і горить своїм власним вогнем. Весь хідник заповнений. Всі одягнені ще зовсім по-літньому. Ще тепло, ще зелено. Широколисті каштани під будинками Бакімера, де міститься гімназія, ще зовсім у формі. Вони ще, як належиться, зелені, всі листки на місці, тільки дуже зрідка якийсь листок зрадить усіх, і рідніх, і друзів, відірветься від своєї гілки, щоб самотньо впасти до найглибших низин.

Ну, ось і гімназія. Проста... Навіть дуже проста. Невеличкий, старий, жовтий будинок. Ґанок з двома колонами і широкі кам’яні, витоптані сходи. Цей будинок не був призначений на школу. Він не має претензії на таке високе призначення. Його розплянування не відповідає вимогам школи. Він не має коридорів, не має клясів. Він заповнений невеликими клітками із старими немодними вікнами, і кожна з тих клітин — менша чи більша — зветься сьогодні клясою і має число, писане римськими цифрами. Одна спільна, тісна роздягальня. Щодня вміщає вона одяг трьох сотень людей. Всі чотири стіни тісно завішені. Кожний кілочок вішалки втримує кілька одягів. Полиці завалені шапками, кашкетами, жіночими капелюшками та беретами. Поміст втоптаний сотнями ніг, і кожна з тих ніг приносить сюди з вулиці частину бруду. Скільки треба було б сторожів, щоб утримати все те в порядку. Старий сторож Павло ледве чи дасть собі з тим раду.

Ніхто з тих молодих людей не питає, чому це так. Навіщо зайві питання, зайві слова? Все до найменшого відоме, знане, оклепане. Українська гімназія без прав, без будинку, без бібліотеки, без фізичного кабінету, без дотацій, без державної допомоги, це річ така нормальна і така звичайна. Вона запхана молоддю, що все-таки чіпляється за своє людське право вчитися, знати, бути, байдуже, чи подобається це комусь, чи не подобається, чи хтось хотів би на цій землі бачити тих лобатих людей і чути їхню веселу мову. Хай!.. Кожний син і кожна дочка, що приїхали сюди селянськими драбинчастими возами, чи навіть перейшли пішки з різних місцевостей від Почаєва, від Вишнівця, від Шумська чи Білозірки, всі вони мають вдома шматок власного прапрадідівського ґрунту, що його дістали у спадщину від когось там, що жив перед ними вже стільки десятків і сотень років...

Всі вони сьогодні покинули той ґрунт, обернулися до нього спиною, сказали: прощай, поле, прощайте, солом’яні стріхи, прощайте, куряві, немощені шляхи, старі стежки, якими ходили їхні батьки між житами, між зеленими луками, між полями довгими, між гаями темними, де виспівувались веснянки і цвіли дикі черешні своїм раннім, білим, соняшним цвітом.

Можливо, хтось запитає, чого вони, ті хлопці і ті дівчата, тут хочуть? Можливо, вони хочуть стати “панами”, домогтися легкого “панського” хліба... Можливо, вони знехтували ріллю, щоб перейти до міста і тут віддатись розкладові, забути старі закони, потоптати древні правди і жити пасожитами, як живуть тут інші, що прийшли сюди здалека? Чи так, Василю? Чи так, Козенку, чи так, Гнатюче? Щоб сказати всю правду, — не так! Ця ось гімназія, запхана у найдальший кут містечка, це ніяка фабрика добрих, теплих посад чи якихсь надзвичайних привілеїв. Ця гімназія не дає жодного права, крім права бути вічним попихачем і вигнанцем у себе і на чужині, на цьому суходолі і за океаном. Земля, повітря, вони не погоджуються, щоб ця школа навчила бути рівним з рівними. Ні, ця школа вчить бути і не бути, знати і не знати, хотіти і не досягнути. Така ця школа, ця відкинута “законом” вигнанниця, ця затоптана і занечищена, де кожен крок кпин, ганьба, пересуд, заперечення добра, любови, вищих і кращих поривань. Хто прийде у ці нерівні стіни від української ріллі і українського плуга, той винесе звідсіль велику тугу, велику ненависть, велике прагнення будь-що-будь встояти, не впасти, не піддатися, а пройти світ з тавром вигнанця гордо, зі свобідним думанням у свобідній душі...