Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Входить сторож Павло. Хтось викрикує: Хай живе Павло!

— Хай живе! — безладно почулись викрики... Сміх, оплески, вигуки. Павло трясе буйним волоссям, а широкий рот його сміється. Хвилин із п’ять анархія. Павло погрожує п’ястуками, але голосу його не чути. Валя Лискевич, похилившись наперед, танцює вальса. Товста Маня пищить, бо її тягне за здоровенну косу Євген, Гриб вистрибнув, мов півень, на лавицю і диригує “де згода в сімействі”. Це не кляса, а каруселя, побіч вільним вузьким простором постійно проходять сьоми- та восьмикласники, які мають цей єдиний прохід до своїх кляс. Будинок Бакімера гуде, мов лев, і ворушиться, ніби він стоїть на вулкані. Це він почав свій шкільний рік...

І справді. Рвучко і несподівано двері директорської відчинилися і на порозі з журналом в руках появилася енергійна, жвава та елеґантна Варвара Сергіївна... Вона тільки глянула своїми гарними, вишневими очима — п’ятдесят хлопців та дівчат стояли за лавицями, мов статуї. По нерівних, діравих дошках помосту чітко і рівно зацокали її енергійні кроки...

Василь Шеремета не просто собі учень шостої кляси гімназії. Василь Шеремета також голова шкільного гуртка “Юнацтво”. Сталось це перед роком і ось як: у жовтні, коли падали без кінця нудні осінні дощі, коли вздовж хідників текли без перерви брудні потоки і вітер шарпав невинні дерева, гурт молодих людей під проводом Анатоля Приходи та Авеніра Козенка задумав епохальну справу. Заснувати гурток... Так. Заснувати якраз гурток і назвати його “Юнацтво”... І видавати свій журнал. Так. Видавати якраз свій журнал і назвати його також “Юнацтво”.

Мати свій журнал, містити вірші... Чудово! Це епоха! Збиратися темнющими осінніми вечорами і читати Бєлінського чи Винниченка, декламувати вірші Олеся і завзятюще сперечатися. Скільки в цьому приваби, соків, мудрости! Люди “з гуртка” ідейні і сучасні, носії кращих чеснот і традицій, “вічні революціонери, дух, що тіло рве до бою”... Борці й визвольники поневолених, кандидати на тюрми та заслання.

Хіба даремно пережили вони велику війну? Революцію? Перед їхніми очима пройшли міліонами люди, а вуха їхні чули гарматні реви і співи пісень волі. Шляхи вгиналися під колесами обозів, котились тяжкі мортири, маяли барвисті прапори. І все то мало б зникнути безслідно, як тільки отам трохи далі, за Шумськом, лягла границя, що відкраяла цю країну від великої землі революції!

Анатоль Приходя не роджений бути революціонером. Він тільки має прекрасне розумне, задавакувате чоло, гарні сині очі і рівного, під Аполлона, носа. Він також любить вірші їх читає і їх пише. “І зняв я із серця свого павутиння, знов захотілося жить і любить”. Це слова безсмертні і належать вони Анатолю Приході. Це він зібрав тих досить спокійних селюків, це він їх назвав “Юнацтвом”...

Василь Шеремета надто непомітний, щоб належати до гурту з такими чудовими прикметами. Він, крім того, має купу іспитів і зовсім не усвідомлює собі, що ходить по тій саме плянеті, по якій ходять гуртківці з “Юнацтва”. Але ніхто також не має найменшого поняття, що таке Василь Шеремета. Це майбутній Пушкін. У нього, правда, зовсім не кучеряве волосся, але у нього кучерява душа, думка, фантазія. Він читає “Фавста”, і в його, нікому не знану, уяву вкрадаються чортячо дивні бажання... Стати, бути, піти, здобути... Господи, Господи! Ціла повінь прагнень бути святим, генералом, Ґарібальді, самим Вашінґтоном. Якісь піднебесні, захмарні, далекі й великі ідеали... І нарешті він вирішує. Так. Він поет. Василь Шеремета — другий Шевченко.

На цьому Василь зупиняється і таким влонюється він до гурту учнів цієї скромної школи. Непоказний він — то правда. Соромливий — також правда. Вайлуватий і погано вдягнений, але він поет... Але коли б не Валя Лискевич, що забрав і повів того поета по всіх шинках, де п’ють, де грають у карти й бешкетують, то Василя Шеремети ніхто і не бачив би. Такий він надто сірий...

Але вічність хотіла, щоб Василь Шеремета довідався, що в гімназії існує гурток. Хтось, десь, якось йому про це сказав, і Василь Шеремета не махнув на це рукою. Ні. Ця звістка забрала йому не стільки спокій, вона забрала йому і сон. Мрії зароїлися, душа наповнилась чадом, уява хворобливо зіп’ялася дуба, мов баський кінь, і понесла бідного Василя у таку далечінь, що він сам перелякався. І щастя шалено йому сприяло. Одного дощового, брудного ранку в орамленню двох колон гімназіяльного ґанку, мов юний Ґете, стояв він — Анатоль Прихода. Валя Лискевич з отруйним глумом промовив: