Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Прихода одразу почав читати і то вголос. Прочитавши перший рядок і не питаючи згоди Василя, він з місця переправляє: “Не любити, — не можу свою я країну!” — Ось так буде ліпше, каже він. Василь зразу погодився, що так буде справді ліпше. Прихода читав далі. Він читав це все зі своєрідною патетикою, піднесеним голосом, тримаючи папір високо перед очима. І коли скінчив, Козенко вирвався перший:

— Анатолю! Це добре!

— Прошу сідати, товаришу Шеремето, — заговорив Прихода. До цього часу Василь стояв серед хати з шапкою в руці і не знав, що, власне, йому робити.

І з цього почалось. Василь Шеремета від цього першого дня увірвався в число передніх поетів “Юнацтва”. Він почав часто відвідувати Приходу. Дуже часто. Правда, він не був говіркий. Він не відзначався дотепністю Козенка, але зажди щось вносив своє до цієї двійки. З двох стало три. Всі різні, всі по-своєму своєрідні. Василів вірш негайно приймають. Більше... Разом з іншими “творами” його прочитають на загальних сходинах літературного гуртка.

День, коли це сталося, має для Василя Шеремети також окреме значення. Це було десь за пару тижнів після його вступу до гуртка. Неділя. День нехолодний, ясний, навіть соняшний. Снігу ще не було. Над Боною пливли на схід кусні великих хмарин. У соборі дзвонили дзвони на службу Божу. Зграї різнобарвних голубів кружляли над міською ванною Галкина.

За той час Василь вже пізнався з усіма членами гуртка. Були там з різних клясів, починаючи з п’ятої. Особливу увагу звертала на себе одна одинока панна з восьмої кляси. Хто вона, та панна? Висока, русява, з гарним прямим носом, великими синіми очима. Ходить завжди рівно, повільно, майже гордо. Одягнена у куце блакитної барви пальто, на голові мала простого такої ж барви капелюха зі стрічками, її звали Настуся... Настуся, Настя Мединська — полька. Чого ж вона в такому разі у тій занедбаній гімназії? Чого вона між тими юнаками? Це, власне, цікавило Василя, але він нічого не розпитував, ніколи з нею не зустрічався, не говорив і навіть не мав до того наміру.

Коли Василь йшов на загальні збори свого гуртка, він був дещо схвильований. Вийшов надто рано. Євген хотів іти з ним, але Василь не погодився. Хотів бути сам, а як не зовсім сам, то в кожному разі нікого знайомого біля себе. Пройшовся містом, зупинявся перед книгарнею “Просвіти”, довго дивився на виложені книжки, на портрет Шевченка, на шкло вітрини, у якому так переливалось ранкове осіннє сонце. Потім пішов далі. Оглядав вітрину з годинниками. Знов ті чудові, вибагливі соняшні промені, знов ті переливи у гранях фальшивих брильянтів, знову ті чудові небесні струни, що звисають з високости і відзиваються нечуйними тонами в усіх тайниках юначої душі.

Він пішов поволі Директорською догори, дійшов до гімназії. Перед тим дивився на вежу ліцею, де був годинник. Бачив виразно, що стрілка годинника ось-ось покаже дев’яту, але чомусь відтягав, ніби боявся чи соромився того моменту. А прийшовши до кляси, застав там майже всіх членів гуртка. А їх чимало. Багато з них Василеві зовсім незнайомі. От хоч би той у військовому галіфе із шрамом на чолі. Кажуть, що то син мирового судді з Вишнівця. Виглядає він на інтеліґента. Невідомо, чому він належить до цього гурту. Василеві здавалось, що він вміє танцювати, вміє грати преферанса, вміє залицятися, вміє цілувати паням ручку, але... Ні. Він не виглядає на хлопця з нахилами до літератури.

Василь увійшов зовсім непомітно. І це теж добре. Ніхто не звернувся до нього, коли він зайшов. Він помітив багатьох. Прихода, розуміється, сидів на першій лавиці, а біля нього сиділа панна Настуся з великим, м’яким, синього кольору шалем через плече. Василь також помітив, що Прихода, коли він увійшов, кивнув йому головою, потім нахилився до панни Настусі і щось їй шепнув. Червона барва залила Василеве обличчя. Не було найменшого сумніву, що Прихода сказав їй щось про Василя. Панна Настуся виразно це підтвердила, бо зараз таки озирнулась й шукала його поглядом. Невідомо, чи знайшла, бо Василь, до речі, вибрав собі задню, ще порожню, лавицю. Трохи згодом підсів до нього незґрабний, замурзаний чимсь чорним, заїка Москалюк. Василь сидів тихо, ніяково, боязко, мов дівчина на весіллю.

На катедрі сидів з течкою Семен Іванович Пилипенко. Він сьогодні напараднений. У чорному вбранні, з білим твердим комірником, волосся зачесане направо. Піджак сидить на ньому, як звичайно, мішкувато, його висока тонка постать дещо хистка, неміцна... Сьогодні він тримає в своїх руках долю всіх поетів гімназії, а їх тут стільки. Всі вони чекають присуду, мов злочинці. Василь просто вже не дихає. Він впер очі кудись під лавицю і сидить, ніби чогось недоброго об’ївся.