Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Пилипенко відкрив читання. Що то була за поезія!.. Коса, роса, небеса... Кохання, щебетання, милування... Дівочі очі, темні ночі... З тим чергувалися завзятющі заклики до праці, до бою, до волі з неволі. Тріщали кайдани, валились тирани, здіймались омани, ріділи тумани... Яка вишукана тріскотня, яке чарівне муркотіння слів. Василь Шеремета хотів сховатися під лаву. Ні, не тому, що вірші ті не вдовольняли його. Він жахався одної думки, що ось ще одна мить, і Семен Іванович витягне і його за вуха та поставить перед судом цього ареопагу мудреців. Що він там понаписував? Нащо він складав ті ялові слова, в яких немає ані крихітки правдивої поезії, в яких немає ані порядної рими на взір тих, що їх оце переслухав.

Але все скінчилося зовсім несподівано. Семен Іванович перечитав Василевого вірша якось між іншим, потім зупинився, перечитав для себе, і нарешті прочитав ще раз голосно, з увагою.

Всі слухали особливо. Василь збурачів, і очі його вилізли з очниць, мов у ідіота. Семен Іванович між іншим спокійним тоном сказав:

— Це, панове, добре! Тут є щирість!

І це все. Точка. Вірш прийнято. Настуся знов обернулася, бо капосний Прихода щось їй знов шепнув. На цей раз Василь сам себе видавав з руками і ногами. На що він подібний. Це жарина, а не людське обличчя. До нього можна прикурити цигарку. Чомусь усі обернулися чи, можливо, Василеві так здалося, але в кожному разі всі дивляться не вперед, а назад, а замурзаний Москалюк штовхнув Василя ліктем і майже голосно сказав:

— Це ти таке написав? Та брешеш?

Василь Шеремета увійшов непомітно, але вийшов навіть дуже помітно. І звідсіль почалось. Козенко взяв його на зубок. Настуся весь час на нього поглядає. Суддів син забажав з ним познайомитись. Семен Іванович, викликаючи його відповідати хемію, інколи заговорював за Гайне. І коли відбулись перші загальні збори гуртка для вибору управи і голови, всі під сміх та жартівливі оплески одноголосно обрали Василя Шеремету на голову. При цьому Біленко затягнув басом, і всі дружньо його підтримали:

Можливо для Біленка, для Козенка та для інших це був жарт. Для Василя Шеремети це ніякий жарт. У нього на чолі виступив піт. Він намагається відмовитись, але від сорому йому бракує слів. Він дивиться на всі боки, ніби зацькований, на нього скеровано стільки веселих очей... Всі плещуть, і Василь здається.

— Не бійся, Василю! Вивеземо! — каже поблажливо Прихода і поклепує його по плечі.

Для Приходи та інших цей вибір голови — вихід з положення. Головою мав бути Прихода. Він це знає і всі це знають. Але Прихода надто яскравий. Йому перешкоджає його виразність, а Гриб, а всі інші люблять більше матовости. Заздрять вони Приході? Хтозна. Можливо. У кожному разі Прихода більший за них під кожним поглядом.

І тут навинувся Шеремета. Цього вони ще не зміряли. Він має себе десь глибше, а те, що назовні, не може когось лякати. Прихода знає, що він для Шеремети божище, і він ставить на Шеремету... І виграє...

Від того часу минуло якраз триста шістдесят п’ять днів. Кожного дня щось міняється. Історія робить свої неухильні кроки. Василь Шеремета також. Триста шістдесят п’ять днів — це не маленьке число. Сонце сходить і сонце заходить. Росте трава, жито, дерева, падає сніг, віють буйні вітри. За ці саме дні в гурті “Юнацтво” зайшли зміни. Одні люди вибули, інші прибули. Не повернувся з літніх вакацій найкращий маляр Мельничук. Кажуть, лишився женитись. Прихода переходить до духовної семінарії, бо загрожує йому військова служба. Українська приватна гімназія не звільняє його від цього державного обов’язку.

Це дуже важливі події. І не тільки ці. До гурту “Юнацтво” наблизився Прокіп Шпачук. Це небайдужа і небуденна поява на обрію “Юнацтва”. Прокіп Шпачук — це кусник самої землі і виглядає він, мов виколупана брила. Чобіт своїх він не звик чистити. Вони у нього сірі і незґрабні. Появився він поволі й непомітно, але згодом все більше і виразніше входив до гуртка.

Появились брати Гнатюки — Микола і Валентин. Василь знає їх ще з минулого року. Але зустрічалися вони на нейтральному ґрунті ресторану Хмелюка в товаристві Валі Лискевича та його приятеля кадета Ігоря Крупа. То було галасливе і барвисте товариство. Василь потрапив до нього випадково, як випадкове і все, що в життю буває. Круп належав до далекого, іншого світу. Його божками були Блок, Єсєнін, Верхарн та Бодлєр. Вони пиячили, бешкетували. Круп іноді приходив до Василя і байдуже тикав йому якусь пірвану книжку.