Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Негарний селянин: — Чи тут можна купити поштову марку? — запитав він без належних уклонів.

Гарна панночка: — Не розумєм, — відповіла насуплено і майже сердито.

Негарний селянин: — Марку... Поштову марку... То прошу таку марку... Сюди... — і вийняв з-за пазухи зім’ятого листа, на котрому стояли хоробрі каракулі.

Гарна панночка (сердито): — Проше мувіць по-польську!

Негарний селянин (засоромлено): — Нє умем... Не вмію... Я вам заплачу... скільки то коштує?

Гарна панна кинула поштову марку, негарний селянин поклав їй гроші. І додала: — Час вам вже навчитися по-польськи... — І вирвалось то у неї так щиро і так по-українському, що селянин тільки низько вклонився на знак того, що зрозумів її досконало.

Ця пригода породила у Василя кілька нових думок. Він вийшов з пошти, йшов хідником в напрямку Василіянського монастиря і думав.

У цей саме час він почув: “Василю!..” Оглянувся. На другому хіднику стояв брат Євгена Валя Лискевич. Його здоровенне чорне галіфе ще дуже відгонить революцією. Волосся дбайливо, насвіжо зачесане. Сірий, з округлими полами, піджак старанно защіпнутий, а краватка-метелик оздоблює його підборіддя.

— А, здоров! — має він звичку кричати при зустрічі, хоч би це чула й ціла вулиця. — Куди йдеш? Ходім зо мною...

— Куди? — швидко питає Василь, перебігши вулицю.

— До Насті...

— До якої Насті? — здивовано перепитує.

— До Насті Мединської...

Василь миттю забуває пошту, гарну панночку, селянина. Він тільки здивований.

— Ні, Валю... Не можу! — виривається в нього.

— Чому? Я зустрів брата Олександра. Він просить занести Насті запрошення на учительську вечірку. Ти ж знаєш... Олесь трошки за нею того...

— Ні, ні, Валю... Не можу...

— Кинь вдавати дурника. Ходім! Крапка! Настя варта того, щоб ми її відвідали. Ти її ще не знаєш. Вона чудесно танцює. А потім вона прекрасний товариш... Побачиш...

Вони вже йшли в напрямку Дубенської рогачки. Василь вже не перечив. На його носі висів сором, в очах стояв страх. Він сам не знав, що і як; чи вертатися, чи йти, чи обуритись, чи просити. Це зовсім щось нове в його житті. Він ще ніколи не відвідував панночок у них вдома... Це карколомна революція в його житті. А одночасно його несла якась сила. Хотілося комусь щось довести, і ноги його бадьоро ступали в такт з ногами Лискевича.

Вони мусіли досить довго ступати. Виявилось, що Настя мешкає геть там аж за станцією, далеко, за містом, за зрубом, за горою, біля старої копальні. Цього Василь не знав і ніколи б не догадався. Він був здивований, коли за півгодини ходи Валя Лискевич вказав йому недокінчену й розбиту стрільнами війни велику цегляну будову без вікон, без дверей, над котрою стирчав у небо здоровенний димар.

— Там вона мешкає, — сказав Лискевич.

— Де там? В руїнах? — дивується Василь. Навкруги жодної будівлі. Праворуч поле й лука, ліворуч схил гори, якась зарва, далі зруб, на зрубі червоне стернисько гречки та пара великих насінників ясинини. Кілька білих кіз вештаються між оброслими пагонками пнями.

І тільки під самим рудим муром Василь помітив кілька невеличких вікон, за котрими висіли білі серпанкові занавіски, а малі з нефарбованих дощок двері вказували, що тут вхід до цього своєрідного палацу.

— Вона якраз тут мешкає, — сказав Лискевич і застукав у двері.

По короткому часі двері відчинилися, і на порозі стояла старша, з поморщеним лицем, жінка. Рукави у неї закачані, на обличчю сліди борошна. Голос її лагідний і добрячий.

— Чи панна Настуся вдома? — питає Лискевич. Жінка з хвилинку на нього дивиться і відповідає:

— Вдома... Прошу! Зайдіть... Але вона зайнята. Почекайте ось тут, я зараз спитаю...

Опинилися в невеликому білому просторі. Білі стіни, білі фіранки, біла з округлими спинками постіль. Над ліжком Мати Божа католицька, навпроти недомальована акварелька гори Бони. І все те — капелюшок, фото в золотих рямцях і черевики під ліжком, все свідчить, що тут, власне, те місце, де мешкає “вона”. Прекрасна Олена, Венера, що вийшла з піни моря, казка, яку оповідає життя. — Настуню!.. До тебе прийшли, — чути голос старої. — А хто? — падає там десь питання, і цього цілком досить, щоб живий, знаний звук ствердив присутність її. Василь Шеремета переживає. Він переживає все. В його життю кожний новий крок мусить пройти через його душу. Він намагається себе тримати, чути час, бачити барви, але нутро його, дух, плоть, нерви і серце виконують свої делікатні функції.

Інший Валя. Цей поводиться по-своєму. Посмішки, слова, рухи.