Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Настя, Валя та Василь стояли і не хотіли йти далі. Сонце впало і згасло. На небозводі мерехкотіли заобрійні промені, обличчя його гарячкове, баранкові хмаринки лоскотливо маячіли в райдужних барвах, потяг надривно свистав, дим його перекидався збоку на бік, знизу з вітром долітав запах свіжо-печеного житнього хліба.

Того самого вечора Василь Шеремета вписав до свого щоденника: “Вперше ближче пізнав Н. М. Тішуся!” Потім деякий час непорушно лежав горілиць на своїй постелі...

Вривається осінь. Та справжня, гнила, розкисла. Небо замурзане болотом, земля мокне і кваситься, мов огірок.

Євген Лискевич нудиться, мов проклятий. Приходить зо школи; всі кудись ідуть, а він бере в руки Лєскова, лягає горілиць на своїй твердій канапі і читає.

Але це не значить, що Євген Лискевич не має кращих намірів, як тільки читати Лєскова. Має, і не одно. Тільки ті кляті Валя та Ігор ніяк ще його не визнають за гідного уваги, дарма, що він курить не гірше від них, а щодо горілки, то він може їх переконати, що вони дуже помиляються. Він може пити не гірше від них, — хай тільки візьмуть його до Хмелюка.

Дарма! Ігор Круп заявив цілком виразно: — Не можна хлопчика розпоювати! — Хлопчика! Якого тут хлопчика? Євген цього Ігорові ніколи не подарує. Це вимагає кривавої помсти. Колись так і буде...

Не ліпший і Василь. Цей знов же надто “ідейний”. Кудись іде, щось робить, все таємничо, все поважно. Завзятющі, затяжні дискусії. Ні! Євген Лискевич рішуче не може видержати такого товариства. І що це таке? Змова чи що?

І коли до всього додати його справжній стан, його соромливість, непевність, то воно таки трохи образливо.

З цього скрутного становища визволяє його дещо Надя Волобуєва. Це дебела, міцно збудована з товстими устами та литками дівка, дочка лікаря Волобуєва, яка інколи приходить до Мані Цимбал. Євген тоді оживає. Це чи не єдина на планеті жінка, якої Євген не соромиться. І він вивживає цю винятковість з жорстокою послідовністю. Варто тільки рипнути фіртці, варто Євгенові кинути оком через вікно і побачити Волобуєву, як він миттю вилітає з кімнати, біжить назустріч своїй жертві, хапає її поспішно в обійми і притискає до ґанку.

— Пшол! — кричить Надя.

Вона неймовірно соромиться, дуже боїться. В її очах з’являються сльози.

— Геть, — кричить вона. — Нахаба! Женя! Іди геть.

Але Женя не думає нікуди йти. Він мне її, ломить і тільки якась нагода визволяє дівчину; тоді вона виривається, біжить на спотикача сходами і перелякано б’ється до дверей Маніної кімнати.

Розчервонілий, розхвильований Євген регочеться на ціле горло. Він ще підбіжить, бувало, під самі двері до дівчат і крикне: “Лови її!”

Без цього життя було б нецікаве. Ввечері падає дощ, горить нафтова лямпа, на столі лежать підручники, Іванов, Лєсгафт, коментарі Овідія... Пара книжок замішані до цієї колекції, а між ними поганий переклад “Так говорив Заратустра”. Вітер свистить за вікном, і краплі дощу тарабанять у шиби. Електрична жарівка освітлює надворі два молоді клени, що нашвидко збувають своє листя.

Для учнів це жорстокі дні. Передовсім, що тяжко приїхати з дому. Тоді вибувають продукти і гроші. Все то йде, тікає, горить, а їсти хочеться, а грошей треба, і ніхто ніде в цілому світі не розуміє цих скрутних обставин.

Господиня в той час нагадує якусь Ксантипу. З довгим, гострим, осідланим в окуляри носом, вона кожного ранку, в полудень і ввечері входить і те саме повторює: — Щось довго не приїжджають ваші “папа”... Громе ясний! Хлопці і самі знають, що довго. Нащо тут ті нікчемні натяки. Одного разу вона каже: — А знаєте? Немає вже хліба... І сахару... І сахарини немає...

Хлопці беруть це до відома, лягають мовчки, загортаються у свої тонкі ковдерки і сплять. До речі, вони цим ані трохи не переймаються. Дасть Бог день, дасть і “пищу”...

На другий день встається не охоче, бо до свідомости доходить факт, що все-таки хліба нема, сахарини нема... Нема! А надворі ллє. Годинник за стіною б’є сьому, двері відчиняються і входить господиня. Приносить жовтий, прозорий чай у шклянках і свій свіжий, чорний хліб... — Вставайте, вставайте! Пора до школи...

Встають, миються, п’ють гіркий чай, їдять свіжий хліб, надягають тонкі плащики, зводять ковніри і виходять під дощ.

Не йдуть, а біжать. Під ногами хльостко, бризкає вода. В черевиках дедалі вогкість збільшується. Біжать попід мури ліцейського саду, де крякають ворони і кав’ють галки. Все навкруги в тумані. З вивіски пекарні Шнайдера барвисто і привабливо посміхаються гори булок, калачів та солодких тістечок. Маляр поробив їх ніби живими. Вони готові зірватися і скочити просто в рот.