Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Ну, що ж... Воно так, як бачите... Дощ, сльота, дороги розбиті, ніхто не приїжджає, а хлопчиська потребують їсти. Пальтішка на них... Ви тільки гляньте... Що це за вбрання... А їдять хліб та чай, хліб та чай... І то без сахарини... А це ж, звісно, хлопці... потребують... Навганяються, наґзяться за цілий день... Господи, Господи...

Директор не сподівався такого потоку слів. Він вже не радий, що зайшов. І так стільки клопоту з тією гімназією, а тут ще й ось ці. Він стоїть, швидко похитує в такт господининих слів головою, радить покликати Волобуєва і відходить. — Добраніч, хлопці! Та скорше вставайте, — лишає за собою.

І це все... З великої хмари та малий дощ. Річицький битий. Настрій спинається вгору. Прихода забуває недавній вибух Василя, Василь забуває образу. Козенко втратив нагоду поінтригувати, Євген покпитися. Господиня виявила себе майже янгольською добротою. Все вирівняно, тільки Василь та Євген лишаються в ліжку. Цього не затреш і не замовчиш, це факт.

Другий факт це зрив в життю Василя. Він виявив себе незалежним. Це в нього вперше. Встав, вирвав зшиток, висловив, що хотів і як хотів. І все робить звичайна нагода, випадок...

По відході директора Прихода і Козенко деякий час залишаються. Прихода питає:

— Ти ж як? Збираєшся таки хворіти?

— Не зовсім збираюся, — каже Василь.

— Ти все ще дмешся? — кидає Прихода.

— Я? Ні. Чого? Було б за що, — байдуже каже Василь.

— Ми до тебе в справі...

— Прошу дуже...

— Ти ж знаєш... Оголошені вибори до сойму. Ми мусимо взяти в них участь. Сьогодні хлопці вирішили скликати нараду гуртка. Вирішили зібратися позавтра, о шостій, у Білоуса... Будеш там? — питає Прихода.

— Не знаю... Все залежить...

Прихода і Козенко відходять. Мала ніяковість і велика поважність. Василь їх не стримує. Ідете — йдіть... Не виявляє, як бувало, залежности. Цікаво, чи помітив це Прихода.

Василь думає про Приходу, про Козенка. Бідний Козенко. Не диво... Мешкає він десь у якогось візника. Темнота, блощиці, товсті томи Писарева. Черв безпросвітнього скепсу влазить до його юної душі, і не диво, що він залюбки цитує Некрасова чи Нікітіна, цих плитких творців безнадії, у котрих квиління возведене до стану заповіді моралі.

Падає далі дощ. Горять тьмяно ліхтарі. З’явилися перші виборчі плякати двадцяти чотирьох партій. Інколи дощ змиває їх, кидає в потік і довго вальцює їх з відпадками міста. Проходять люди. Чітко відбиваються кроки. Десь у якомусь ресторанчику чи кав’яренці ще світиться і сніп сяйва виривається на вулицю та освічує скісні стрілки дощу. Інколи з ближчого вікна виривається якась симфонія. Є й такі руки, що володіють тими чарами, і вальсик Штравса чи шматок з Ґріга лунають вулицями маленького Крем’янця. На вежі ліцею горить кругла, мов місяць, пляма. Це годинник. Час від часу він вибиває години. Десять, одинадцять, дванадцять. У цей час зупиняється кременецька електрівня. Скрізь гасне світло. Містечко згортається до сну. Густа темрява заливає цілу долину, і тільки дощ далі робить своє діло.

Всі, що йшли ранком до уряду, чи до роботи, чи по науку, чи кудись інде; всі, кому треба було раніше встати, а особливо замітачі вулиць, всі вони мусіли звернути увагу, що по хідниках, по нерівних бруках вулиць і вуличок, по подвір’ях, що мають загорожу, на церковних майданах, а особливо на базарі та скверику перед ліцеєм, лежить під ногами безліч різнокольорових папірців. Вони мокрі і пошарпані валялися під ногами, чіплялися до підошов, липли до гладенького каменю бруку. Кожний з них має якесь число — один чи п’ять, чи вісім, чи двадцять два. Дощ, мабуть, був дуже зливний, а вітер мав справжні пазурі, коли ті папери такими купами опинилися просто на бруку. Тільки де-не-де залишились іще сині або жовті плякати на своїх місцях. Великими літерами горіло на них: “Українці і Українки!”. Дощ їх не змив, і вітер старанно, мов щось заборонене, оминав...

Василь Шеремета прокинувся, як звичайно, рано, а можливо ще й раніше... Спав погано, кашляв, пчихав і обливався потом після вчорашнього липового чаю, яким напоїла його господиня. Те саме було і з Євгеном. І він спав погано, і він кашляв, пчихав і обливався потом, і прокинувся раніше, ніж звичайно. А прокинувшись, простягнув перед собою руки догори і захоплено викрикнув:

— Ах, Вася, Вася!

Дуже добре розумів його Василь. Знав він, до кого звернені ті оклики. Він виглянув через вікно і просто перед вікнами на паркані біля колодязя побачив жовтий плякат. “Українці і Українки!” з великим знаком оклику. Що там хочуть від тих українців і українок? Василь не може лежати і спокійно хворіти. Він натягає штани. Він мусить бути на вулиці там, де всі, де плякати. Євген побачив цей запал і собі встає. Як може він лежати і хворіти. Він готовий краще вмерти, аніж лежати тут і не бачити Міру. Вона ж, напевно, прийде сьогодні до школи і, напевно, захоче з ним бачитись. Господиня несе чай і пропонує їм полежати. А! Де там полежати... То ж сам директор казав. А! Що там сам директор! Обидва встають, обидва одягаються, беруть підручники та йдуть. Не йдуть, а широко, мов на параді, і гупають. Сьогодні вони, напевно, не спізняться...