Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василь Шеремета сьогодні неуважний. Що з ним? Звичайно, він любить спостерігати захоплені рухи Семена Івановича. Сьогодні він тримає під лавицею два папірці, списані рівним, гарним письмом. Йому хочеться їх перечитати, але побіч той осоружний Євген. Він завжди дивиться не туди, де треба.

Дзвінок, і перерва. Наступна лекція — українська література. Треба було б перечитати про Івана Вишенського. Все-таки він був цікавий дивак. Раз Іван Франко морочив собі ним голову, то тим більше варто поморочити її і Василеві. Але Василь має в руках два папірці. Куди б його сховатися? Немає місця, немає кута. Все запхане до останнього сантиметра. Євген зривається і тікає, мов опечений... Куди це він квапиться? Василь не має часу сушити собі тим голову. Лишається на лавиці, виймає підручник Радзикевича і старанно читає: Жду тебе — не діждусь! — читає Василь. —

Василь читає, і образи, саме такі, як треба, наповнюють його, мов ранній туман квітучу долину. Срібна ясність легко притуманена, прикрита неторкальною поволокою запахів і тонів. Простір, великий простір, зовсім не чорний, як у вірші, а осяяний сонцем і заповнений райдужними барвами, кладеться перед внутрішнім зором, і в його далечінь мандрує неістотна постать юнака. І пливуть над ним білі, прозорі хмари... І віють теплі, мов подих, вітри... І чути спів — радісний, пориваючий... “І на грудях своїх від турбот життьових всецілющого дай забуття...”

Входить Річицький, довгий час сидить чи ходить в забутті, потім несподівано викличе до столу відповідати яку-небудь Ревеку Шапіро, довго мучить її ненависним Іваном Вишенським, ставить їй двійку і кінець. Щось там далі завдає з Радзикевича, запинаючись і екаючи, мов школяр, розповідає про полеміку між якимись релігійними відламками і про ту літературу, що з того постала.

На перерві Євген знову зникає. На цей раз і він має успіхи. Побачив “їх”... Вирвались, мов ошалілі з кляси і, побравшись за руки, побігли туди, куди всі бігають на перерві. Вертаючись, вони зовсім близько пробігли біля Євгена, але чи ж тут Євген сам? Ледве протиснулись через гурти хлопців та дівчат, які стояли тут і там, які вертілися, ходили по роздягальні, по ґанку, по мокрому дворі під каштанами. Вони зовсім не помітили бідного Євгена, що ось уже третю перерву через них не курить, бо не може побігти за ріжок, де збираються всі курці. Коли дівчатка ховаються за дверима кляси, Євген іде все-таки за ріжок... Тут уже досить їх є. Дим хмарами зводиться під стріху. Тут і Гнатюки, і Біленко, і Гриб, і багато із старших клясів. Тут також уперше бачить Євген особливе знаряддя з дроту, з гострими зубцями на кінці. Ті зубці нагадують хижі пазурі. Микола Гнатюк виймає таку річ, підморгує до Віденка і шкрабає по стіні.

— Це, — каже він, — здере шкуру навіть з самого Люципера... Євген бачить, що таке саме знаряддя має не тільки Гнатюк, але й інші. Кожний виймає з кишені, насаджує на руку, мов рукавицю... Це добра річ...

Третя лекція — латинь. Знов Річицький. Знову все спочатку... І задумливе ходіння і несподівані викликання. На цей раз потрапляє Білоус. Річицький чогось до нього вчепився. Є учні, що ще взагалі не відповідали, а нещасного Білоуса мордує він вже третій раз. Річицькому, мабуть, подобається, що Білоус завжди неймовірно потіє. Досить йому вийти до столу, як одразу на обличчю відкриваються всі пори, він червоніє і піт цілими струмками тече по його чолі, щоках, носі, бороді, капає і капає, ніби з порізаної берези сік.

Як звичайно, нічого мудрого від Білоуса не вдалось добитись. Річицький дивиться до журналу. Хто далі? Всі, мов миші під мітлою, позгинались і затаїли дихання.

— Шеремета!

Василеве передчуття справдилось. Бере другу частину Цезаря і крокує до столу. Річицький дивиться на нього, ніби хоче щось сказати надзвичайне. Василь знає, що це все наробила кав’ярня Повольного.

— Що? Вже не хворі? — питає уривно Річицький. Василь блідий.