Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Після цієї лекції всі визнанці Мойсейової віри відходять. Має бути лекція релігії. Дзвінок. Всі очікують, всі сидять на передніх лавицях. Минає п’ять, десять хвилин... Нарешті двері з директорської відчиняються і, закинувши назад голову, у рясі з зеленого сукна, окулярами на носі входить о. Ніколай. Всі так його і називають. Інакше зватись він не хоче. Терпіти не може, коли йому кажуть о. Микола чи пан-отець. Так само довго не міг він терпіти української молитви. От вже не терпить він тих слів. Вони для нього огидні, терпкі, грубі, непристойні. Як можна, прошу вас, говорити такою мовою? І що то за мова? І хто її видумав? Ну, хай би ще мужики на селі, сидухи на базарі, наймити чи старці... А то ж у гімназії, на лекції французької чи фізики, чи історії святої православної церкви! Молитися до Бога, до самого Бога і такими словами: “Дякуємо Тобі, Создателю, що ти сподобив нас ласки своєї, і ми прослухали навчання”. І що це за молитва? О. Ніколай має вже посивіле волосся. Не примушуйте його на старості літ поганити свої уста мовою, якій місце у хліві, а не в школі.

Але зовсім інакше думають всі оті лобурі. Вони і слухати не хочуть інакше, ніж по-їхньому. Вони йому перечать, протестують, вимагають, встають всі, як один, йдуть до директора, вимагають. До кляси приходить сам директор... Так і так ось тут діється. Що ви можете, о. Ніколай, на це сказати? Нічого. Зовсім нічого, тільки прошу не примушувати мене говорити тією мовою...

— Але ж це українська гімназія.

— Нічого не значить. Українська не українська, а ізвінітє... Молитися ми вже будем настоящим руским язиком, каким молилися всі наші предки тисячу і больше годов.

Всі сміються, але о. Ніколаєві зовсім не до сміху. Він сидить весь червоний за столом сам один, мов маяк серед розбурханого моря, і ніякі бурі не зрушать його з його становища. Тоді доведеться вам залишити школу, заявляють йому. Добре. Я залишу. Він твердий. Його сиві пасма волосся вилазять на чоло. Його ніс червоніє. Його очі налиті сльозами. Впертий. Дуже впертий о. Ніколай у своїй вірі, у своїй службі єдиному Господу Богу небесному і царю православному земному. Ці два поняття розлучно для нього в’яжуться, і ніякі сили, ні земні, ні небесні, не можуть цього змінити.

Ну, але все-таки треба вчитись. З часом обидві сторони в дечому уступають. Гімназія поки що не має іншого духовника... І так кілька тижнів зовсім не було навчання релігії. О. Ніколай приходить, сідає, витирає кольоровою хустиною окуляри, насаджує їх на ніс, бере до рук журнал, довго до нього дивиться і от тільки наміряється когось викликати, як з задньої лавиці вводиться на весь зріст Валя Лискевич.

— Атєц Ніколай! — звертається він до нього настоящим язиком.

О. Ніколай відриває окуляри від журналу, підносить високо голову, нічого, розуміється, не бачить і кидає в простір:

— А что там?

— Да вот ґаварят, будто би первим комуністом бил сам Іісус Хрістос, — поважно зазначує Лискевич.

— Ґаварят, ґаварят!.. Кто ґаваріт? Развє такіє дуракі, как ти! Садісь! — обурено, хрипло вигукує о. Ніколай.

— Пажалуйста не руґайтесь! Я ґаварю серйозно! Садісь, садісь, не то заявлю діректору... Вмєсто учіться... Тьху, прасті Ґоспаді! А что там у нас било?

— Андрій Первозваний, — підказує йому хтось старе завдання, що його вже товчуть кілька лекцій. О. Ніколай нічого не пам’ятає, до журналу не заглядає, вірить на слово...

— Да, вот... Андрєй Первозваний. Харашо! Кто там что-нібуть а ньом раскажет... А ми вже, кажеться, а ньом ґаварілі? Нєт? Ну, харашо, харашо! Вот напрімєр... — дивиться куцозоро в журнал. — Кажеться, ещо не атвечал Ка-ґа-новіч... — Коротка перерва. Всі мовчать. — Ну! Каґановіч! Не слишіш?

— Ето єврей, — підказує йому учениця, що сидить у першій лаві.

— Ах! Єврей! Пачему ж ви малчітє? Ну, таґда вазьмьом... Вазьмьом... Дааа! Ну, вот...

— Отець Ніколай! — падає зненацька нове питання. Це вже Стасюк. Невинний, поважний, пильний... І що з ним сталося.

— Что там апять? — обурюється о. Ніколай.

— Я хотів вас, батюшка, запитати, що ніби, кажуть, має до нас приїхати сам митрополит з Варшави. І ми тут сперечаємося. Семенчук ось твердить, що це неправда, що митрополит до такого містечка, як наше, приїхати не може, що йому потрібна карета і білі коні і то четверо. Прошу вас, батюшка, скажіть на це...

О. Ніколай сміється. Сміється дрібно, від щирого серця. Така мова його розвеселила. Він, видно, сам цікавиться цим питанням, тому не сердиться і не кричить, а, висміявшись, починає відповідати: