Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Йдуть і бачать те саме, що всі бачать. Папірці, папірці, папірці!.. Ціла повінь папірців. Різні на них числа написані і все до українців та українок, до шановних і хвальних, до дорогих братів і сестер, до мужніх громадян і громадянок. Стільки вигуків, аж слина котиться, і язик в роті від солодощів тане.

У школі вже галас. У роздягальні гурт шостиклясників, а в центрі Прокіп Шпачук. Це вперше бачать його в такому натовпі і в такому піднесенню. Він щось завзятюще говорить і при тому регочеться. Тут таки і старший Гнатюк. І його це дуже захоплює. І він говорить та сміється. При цьому всі сміються і всі веселі, ніби перед ними хто якусь грає комедію. Але нічого особливого не було. Василь прийшов і почав, як звичайно, спокійно та поважно роздягатися. Від учора він став ще спокійніший та ще поважніший. Здається, це не Василь Шеремета, учень шостої кляси, а якийсь пан професор математики. Поважність, байдужість, спокій. Його помітив Прокіп Шпачук. Вирвався з гурту і відразу до нього.

— Василю! Ходи сюди! Де це ти дівся? — майже викрикнув Шпачук.

— Хворів, — спокійно відповідає Василь і простує до кляси на своє місце. Але Прокіп його не пускає.

— Стривай! Почекай! Послухай! Ти ж знаєш... вибори...

Василь подивився на нього трохи здивовано. Цього Прокіп ніяк не сподівався. Він нахилився до самого Василевого вуха і шепнув:

— Прийди сьогодні на помешкання до Білоуса. Обов’язково!

— Прийду, — проговорив Василь, і очі його трохи ожили. Справді, є щось цікаве, коли він такий захоплений. Потім до нього підійшов Гнатюк. І той не менше захоплений, і той запрошує до Білоуса... Але Василь має якесь передчуття. Учора він ні разу не заглядав до підручника, а Річицький вже давно на него гострить зуби. Він і так зовсім з латини відстав. Всі вже перейшли до Овідія, а він все ще на Цезарі сидить. Треба повчитися. Він вийняв Цезаря, коментаря до нього і забув за все навкруги. За Прокопа, за вибори, за всю ту метушню. Галас і гамір дав можливість втопитись у загальній атмосфері. Нічого не чує і нічого не бачить, крім латини і книжок.

Через клясу переходять сьомиклясники та восьмиклясники. Пройшов той, другий, третій. Он іде, як і кожного ранку, Настя Мединська. Від довгої ходи у неї мокрі чоботи та розчервоніле лице. Від цього вона видається ще кращою. Кожного ранку бачить її Василь і кожного ранку киває їй на привітання головою. Йому приємно, що він її може бачити, а також, що вона завжди погляне в його бік. Щось тепле поворушиться у ньому... Тепле і дуже, дуже, до хвилювання, приємне.

Сьогодні Василь весь занурений у Юлія Цезаря. Нічого він не бачить і нічого не чує. Настуся глянула, як звичайно, в його бік, він не звів голови і не кивнув їй на привітання. Він її не помітив. Вона пішла до себе, але по часі повернулась. Йде між рядами лавиць, всі на неї дивляться. Йде просто до Василя.

— Пане Василю, — почув він над собою її голос. Від несподіванки весь здригнувся. В обличчя вдарила кров. Звів на неї очі, але щоб заховати хвилювання, щоб втримати себе в межах пристойности (тож всі дивляться!), він намагається бути байдужим.

— Прошу, панно Настусю! — відповів він і підвівся.

— Я хотіла передати вам оце... Хочу знати вашу думку... Але не подумайте чогось “предразсудочного”... — Вона так і вимовила “предразсудочного”... А потім повернулась і спокійно пішла собі.

Євгена десь не видно. Де він вештається? Він, власне, ніде не вештається. Він весь час чапить на ґанку і видивляється. Його цікавлять двері четвертої кляси. Дивиться на них без перерви. Його також не переймає галас у роздягальні. Даремно. Він, бідачисько, нічого не побачив, чого хотів. Немає їх... Дідько знає, де вони стирчать, а можливо, їх зовсім сьогодні немає в школі. Євген вистояв до самого кінця, аж поки Павло не закалатав у свій надтріснутий дзвінок. Тоді тільки пішов до кляси і сів на своє місце.

Перша лекція з хемії. Семен Іванович. Дуже приємно. Щось оповість такого, чого ще ніхто не чув. Щось перейде в щось, якась одна літера зробиться іншою літерою, якийсь один газ стане іншим газом. Не має він лябораторії. Дарма. Він надолужує все словами, рухами своїх довгих та гнучких рук. Волосся весь час спадає йому на чоло, а руки у крейді, і він мусить помахом голови підкидати його. Його добрячі сині очі весело бігають і по-юначому блищать. Напише якусь формулу і радіє, а з ним радіє ціла кляса. Всі переймаються тим, що ось вода є “га-два-о”, — водень є “га” і здобувають з допомогою Кіпового приладдя, що ось бачимо його на рисунку — три міцностінні, одна над одною, кулясті баньки (1, 2, 3), в долішній є цинк, у горішній хлоридна кислота... — Ах, яка шкода, що не можемо це проробити на досліді! Так. Усі шкодують разом із Семеном Івановичем. Всі тільки чують слова: реакція, перетворення, складник; цинк плюс “два-га-хльор” дорівнює... Слова, слова, слова і тільки слова.