Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

І на цьому Шеремета скінчив. Скінчив без кінця. Треба було сказати це виразніше, запальніше. Здається, всі цього чекали. Шеремета не говорив, а мимрив. З ним багато погоджувалось, але він не міг їх пізвати за собою, надихнути, вирвати з-під влади Шпачука та Козенка, які говорили гладко, чітко, без перерв, піднесеним голосом. Але все-таки після промови Шеремети напрямок зборів змінився. Говорили... За і проти... Вставав Козенко... Засипав Шеремету кпинами. Натякав на його вештання по шинках з москалями. Згадав, що його батько куркуль. Шеремета мовчав на все, мов пень. Він тільки одного разу сказав, що до виборів це не стосується. Про це, мовляв, можемо говорити у хаті якої-небудь сидухи... Внесено пропозиції припинити дискусії. Пропозицію прийнято. Внесено пропозицію утворити кілька бригад для праці у виборах. І цю пропозицію прийнято. Дискусії припинено.

Створено три бригади. Бриґаду здирання ворожих плякатів та викрадання з виборчих канцелярій ворожої пропаґандивної літератури та бриґаду допомоги при виборчій комісії. Всіх розділено, поділено, дано накази і збори закрито...

Була ніч. Темна, мов вугіль. Малими гуртами виходили з хати юнаки. Відходили мовчки. Зроблено то воно зроблено, але всі почувають, що між ними є щось недобре. Це вже не торішній гурток. І тоді були тертя. І тоді іноді відчувалося певне напруження... Але то було щось між іншим, щось переходяще. Тепер це вже твориться якась яма. Одні по цьому боці, інші по тому. І всі почувають, що, власне, більшість є по боці Шпачука та Козенка. Особливо виразно це відчуває Прихода та Шеремета. Вони тут у меншості, і невідомо, власне, чому.

Додому вертається Шеремета у товаристві Приходи. Як звичайно, йде з ними також Козенко. Коли вони лишаються утрьох, Козенко одразу міняє тон. Починає жартувати, відтягає увагу від того, що він говорив. Шеремета мовчить. Прихода бере його під руку і йде по лівому боці. Козенкові нічого не залишається, як йти по правому боці. Шеремета, виходить, у середині. З розмови почувається, що Прихода тримається Шеремети, він йому потрібний. Шеремета чується незалежним. Дорогою продовжують розмову. Говорив, говорив Козенко. Все то пусте, не варто так перейматись, це лиш там, офіційно...

— Що значить пусте, Козенку? — каже Шеремета. — Що значить пусте? Нічого немає пустого. Я тебе не розумію... Це ж ясно, що ми не сміємо політикувати. Ми ще молоді, але не сміємо бути й дурні. Ми знаємо історію, принаймні вчимо її. Де ти, Козенку, бачив Соломонів чи Ціцеронів, які мали б сімнадцять років? Потім: то ж ворогам нашим тільки того й треба, щоб ми покинули гімназію, пішли собі в партії, в гурти, в підпілля... Щоб з нас не вийшли інтеліґенти, фахівці... Ну, поміркуй сам? Чи не так?..

Козенко слухає, ступає, дивиться під ноги, потім відповідає:

— Ні Ленін, ні Петлюра не мали школи... А все-таки...

Це аргумент. Тут висловився Прихода.

— Ну, як ти гадаєш, що всі там присутні були самі Леніни чи Петлюри... Тоді так.

Зрозуміло. Козенко переконаний, що він майбутній Ленін. Він не вчиться хімічних формул, а читає Чернишевського. Він не цікавиться Піпіном Довгим чи Коротким, а Крапоткіном та Ґерценом. Прекрасно, ясно, зрозуміло. На прощання Шеремета все-таки йому сказав:

— Знаєш, однак що? Уяви собі тільки, що через тебе, через Шпачука чи ще через подібного Леніна нам закриють гімназію. Що тоді виграєм ми, українці, наш народ?

— Я, — авторитетно заявив Козенко, — думаю не категорією нашого народу. Я думаю категорією всіх народів...

— Як то? — швидко вирвалось у Шеремети, і він пильно глянув на Козенка.

— А так, як ти чуєш, — так само швидко відповів Козенко.

— Це цікаво. Я попросив би тебе висловитись ясніше, — сказав Шеремета. Його щось гостро торкнуло. Він насторожився.

Козенко чує себе спровокованим. Можливо, що він і не цілком так якраз думав. Це в нього так вихопилось, але відступати немає куди. Він чує в собі спротив. Звертається не до Шеремети, а до Приходи, ніби у того шукає опертя і говорить:

— Не розумію отаких Шеремет. Він любить одразу переходити на особистість. — Тон його роздратований. — Не розумію отаких міщансько-куркульських думань. Шереметі сидіти десь у Просвіті, висиджувати аматорські вистави, носити вишиті сорочки, широкі штани. Йому мріється така собі гопачно-шароварна куркульська, полтавсько-галушницька Україна з гайдамаками, шликами, шаблями, парадами, з бандуристами... Для такого думання не зрозуміле, що політично-економічні закономірності, які мають свою залізну послідовність у розвитку світової економіки, світового капіталу, не можуть брати на увагу ось таких наших вихолощених, пісних і ялових У країн. Для Шеремети два куркульських синочки, що вистудіюють у Данцігу на інженерів, мають більшу вартість, ніж дві сотні революціонерів, що в слушний час можуть стати до боротьби. Для Шеремети вартніше існування гімназії, ніж існування в масах народу світогляду непокори. Для Шеремети важніше вибрати до польського сойму пару українських куркульчиків, щоб вони там по клубах випасалися та набивали течки марками, ніж засіяти в душі його товаришів потребу активного сприймання дійсности. Коли ми сьогодні робимо вибори, то ті вибори не для того, щоб ми вибрали туди пана Гризуна чи пана Кобиського... Ті пани все одно там для нас нічого не виборять... А робимо ми ті вибори, щоб розбурхати маси, зірвати їх спокій, зрушити їх рівновагу, пхнути їх в боротьбу, в замішання, в розрух, не дати їм часу заспокоїтись... Щоб наші окупанти не мали нас за спокійних, ніби ослів на прив’язі, а щоб вони день і ніч думали, що з нами, як з нами, куди з нами? Щоб думали нас винищити, щоб нас гонили, щоб нас ув’язнювали, щоб нас вішали, щоб нас виганяли на чужину, щоб прогнали нас по всіх краї всіх суходолах, морях, островах... Щоб ми там, у широкому світі, пізнали, по чому фунт перцю, і щоб ми не миритися по соймах, а битися по яругах хотіли з нашими панами. Кажуть — нас винищують. Кажуть, що так ми себе знищимо... Нас винищують, себе винищують. Нас нищать тисячу літ, а до цього часу ось ми є. Не знищили і не знищать... Знищать аж тоді, коли нас не будуть садити по тюрмах, коли нас будуть нагороджувати орденами за пильність, як це було колись з галицькими радниками чи нашими малоросами... Але цього такий Шеремета не розуміє і не може розуміти... — проговорив Козенко ображено і запально. Говорив він добре і гладко. Мова його тече, мов по дроті. Шеремета чує себе побитим і розбитим. Багато чогось там такого, чого не можна заперечити... І одночасно... Що? Що? Що в тій блискучій мові є не так? Як його знайти і як висловити? Шеремета не може нічого сказати. Він мовчить. Тим більше, що говорив Козенко виключно до Приходи...