Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Твій? — швидко запитав Козенко.

— Ні, не мій. Молодий поет з села. Безрідний зветься...

— Покажи.

Василь показав йому свого вірша, що вчора написав. Козенко прочитав.

— Нічого... Добре... Тільки тематика дурна. Любов, кохання, нісенітниця... Це щось для Насті Мединської, а не для нас.

Василь помітно захвилювався знов. Не має сили стриматись. І тут Василь встругнув нерозважну дурницю. Він попросив Козенка передати вірш Мединській. Чому якраз Козенко? Той подивився на Василя підозріло.

— Та я ж з нею не говорю, — сказав Козенко.

— Це якраз і добре, — сказав Василь і почав виправдовуватись. Вірш цей передано для неї. Випадково він попав до Василя. Відчув і зрозумів, що щось тут не так. Від цього знов почервонів і зніяковів. На щастя, почувся дзвінок. Козенко взяв вірша й відійшов. Цілу лекцію історії середніх віків їжакевича Василь провів, ніби підмінований. Сотню разів питав себе, чому якраз Козенко? Нащо він вплутав до цього Козенка? Але сталося. Направити не можна. Говорилося про імперію Карла Великого. Віссаріон Федорович сидить за столом, мов прусський імператор. Чистий, поголений, вусики вулканом, йожик на двадцять п’ять... Біля нього на стіні стареча, темна, подерта історична мапа Європи, на якій ледве можна щось розібрати. Плями, жилки границь, жилки річок, темної барви, сюди й туди розводи, затерті окремі літери написів.

Їжакевич завдає наперед, а потім викликає. Все в нього, мов по дроті. Говорить майже без зупинки. Час від часу, не дивлячись на мапу і не встаючи, довгою вказівкою показує границі імперії Карла, терени його завоювань. І скінчивши точно на половині лекції, він, не гаючи часу одразу викликає.

— Кааац Рувім, — має він звичку виспівувати прізвище, особливо коли воно жидівське. — Пожалуйте! — або: — Ласкаво прошу!.. Озбройтеся ось цим жезлом, — урочисто вручає вказівку, — і звольте розказати нам щось з минулого завдання. Що там було? Ага. Союз Каролінгів з папами. Прекрасно, чудово... Отже?

Кац Рувім починає: — Еф... еф... ф той час... сталася подія, що ще міцніше зв’язала папу з Франками.

— Це ви, власне, про що? — перебиває Каца їжакевич.

— Ну... Про союз Каролінгів з... з папами, — перебійно висапує Кац.

— Так треба й сказати. Все має свою назву. Ось Кац є Кац, а не головка капусти. Прошу!

Кац починає: — Союз Каролінгів з папами. Ф той... Ф той час сталася подія, що ще міцніше зв’язала папу з Франками. Син Карла, е-е... син Карла майордом Піпін Короткий... е... е скинув останнього з Меровінгів...

Віссаріон Федорович слухає оповідання Каца, поглядає на клясу, підкручує прусські вусики й посміхається. Кац говорить, спотикається у певному місці, доходить до точки і зупиняється, ніби йому занімів язик. Стає тиша. їжакевич дивиться на Каца довго з усмішкою, ніби очікує ще якихось слів.

— Ну, що? Вже. Точка, правда?

— Так, — наївно киває головою Кац.

— Скільки часу потребуєте ви, щоб визубрити сторінку Віпера? — питає знов їжакевич.

— Ну, пріблізітєльно час, полтора, — признається Кац. На клясі посмішки.

— А як же ви то робите? — не хоче вгамуватися їжакевич.

— Ну, вот так... Ходжу сюда, туда і учу... Ходжу і учу.

— І що ж ви, щось розумієте?

— Канєчно. Почіму нєт.

— Добре. В такому разі, Кац, ви сказали, що якийсь там льонгобардський король захопив майже всі візантійські землі в середній Італії. Що то значить захопив? Отак захопив, як Кац свою кепку, і побіг. Чому то сталося? Що то був за такий король? Може б ви показали то нам на мапі. Ану поорудуйте вашою зброєю.

Кац підступає до мапи, дивиться на неї знизу.

— Король... Тим королем буф... Лангобардський король, що захопив всі візантійські землі ф середній Італії, — говорить своє Кац, а вказівка його попадає на Швейцарію, підіймається догори, мандрує через Німеччину, досягає Швеції...

— То, то, то! — поважно каже їжакевич... — І доїхали. Ви, Кац, поводитесь з мапою, ніби їсте галушки. Це не галушки, а мапа. Раджу вам більше дивитись і слухати, коли вам розказую. Дивіться. На цей раз обмежусь поміткою, але... Пам’ятайте! На другий раз прицвяшу вас таким колом, мов вішальника. На місце...

На перерві повно гамору. Гурти хлопців діляться враженнями. Хто де був, скільки знищив плакатів, скільки виніс літератури. Білоус, що обливається потом, коли відповідає лекцію, оповідає:

— Зайшов я біля театру до вісімки. Входжу, здіймаю кашкета, драстуйте, кажу. Здрастуйте! — відповідають. Підходить до мене пузатий такий, мабуть сам Мілюков. Ви чаво? Хотів би, кажу, виборчої літератури. А ви хто будете? Я з Якимовець, — брешу. А що ви тут робите? Я тут учусь. В какой школе? В камєрческом, кажу йому, і показую стару шапку. Я раніш був у комерційній. Подивився, подумав і повірив. — Сколько вам літератури? Вот, беріте... Побільше, кажу. Я піду на села. Нам нравиться, кажу, старий добрий строй. Ми знаємо, що в Хієні є також наші ґаспада... Набрав я паперів, скільки міг... Цілий оберемок. Усіх сусідів обдарував, на рік хватить загортати мило.