Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василь прийшов додому. Скоро одинадцята година. Господиня вийшла йому відчиняти. Вона ще не спить, на носі окуляри, в руках панчоха.

— І хто так пізно ходить... Ось Женя сидить вдома, — бурчить вона. Євген її улюбленець, і вона, як тільки може, охоче приводить його, як приклад невинної порядности. Це Євгена злостить. Він справді вдома, але зовсім не тому, що йому це хочеться, а тому, що не може нікуди піти. Він навіть гнівається на Василя, що той не каже, куди йде.

Василь приходить. Червоний, піднесений, трошки нерівний в настрою. Євген вже, дяка Богові, лежить і вдав, що спить. Лямпа ще світиться. На столі холодна вечера для Василя, купа розкиданих підручників і між ними Василів загальний зшиток.

Василь поволі вечеряє, в думці перебирає враження минулого дня, вишукує Настині вірші, довго їх перечитує, вдивляється в характер її письма. Думає, що має їй сказати. Що значать ті вірші? Нащо якраз йому їх дала? Що значать слова, щоб не думав нічого забобонного? У ньому бушують здогади за і проти. Невже, невже?.. Не може то ніяк бути... Ніяк, ніяк, ніколи в світі... Вона хотіла тільки показати йому ті вірші, дала йому для критики. А тоді для кого вони були призначені? Довго сидів і довго думав. Вечір. Євген, здається, справді заснув. Тиша велика кругом. Світло горить рівно і спокійно. Витворюється якийсь настрій. Василь бере шматок паперу, бере олівця.

Він сам не сподівався, що таке вийде. Вірш. Це “їй”. Відповідь. Що можна ще сказати? Які знайти слова? У Василевих очах ніби вогненний знак, і він вже знає, що то є. Невже це правда, що воно є, що родилось? Можливо, так треба. Мабуть, колись треба зацвісти, і цвісти, і горіти ясністю. Все ось так, і все відчуте, і не можна перечити, і не можна нікуди тікати. Доторкнутий непомітно, а так помітно ранений, такий гнучкий, негартований, ніжний такий, що хочеться перечити комусь: не чіпай його ти, вогненна істино, що цілі віки з роду в рід переходиш від душі до душі, від серця до серця... Не займай, обійди, пожалій! Лиши його незайманим, щоб він пройшов своє призначене оцілений і чистий.

Ні. Це не слова. Це тільки зайві, каламутні, недолужні звуки, пусті і неправдиві. Юнак живе, і тільки молодість та його правда мають право на це велике щастя. Мила, чиста, невинна дівчино! Прийди, прийди уві сні і наяву, і воскреси своє, і понеси, і дай твоє призначення в руки вічности та благодаті. Не можна тут перечити, не можна і не треба...

Василь не знає, що про нього говорили Козенко й Прихода. Він навіть не цікавиться тим. Але вони говорили! Інакше не може бути. Рано в школі Василь прийшов на своє місце і сів. Сидів зовсім спокійно, поважно, ніби який директор. Євген весь час стирчить на ґанку. Шпачук знов галасує. Василь помітив, що Шпачук довго ходив з Козенком на подвір’ю попід каштанами. Десь перед початком лекцій Козенко несподівано підійшов до Василя.

— Ти, Василю, на мене не гніваєшся? — запитав він.

— Ані трошки, — відповів одразу Василь.

— Ні, ти скажи направду... Не грай комедії, — казав далі Козенко.

— Я тобі щось скажу, — промовив до нього з певним виразом Василь, дивлячись йому просто у вічі. — Товаришам краще треба вірити, ніж не вірити. Навіть коли ті трохи лукавлять...

Козенко ледь помітно усміхнувся.

— Ну, ну... Я знаю, що ти мудрець... Я таки вчора наговорив забагато, — лагідніше промовив Козенко. На правій руці бракує йому двох пальців — великого і вказівного. Василь це помічає, і йому здається, що і це має зв’язок із Козенковою вдачею.

— Але ти сказав багато правди, — відповів Василь. У той час Василь мусів відвернутись. Навіть Козенко запримітив, що ціле Василеве обличчя покрилось густим рум’янцем. Козенко тільки не помітив, що у той час пройшла через клясу Настя, і Василь її бачив. Щоб затаїти свою ніяковість, Василь почав далі швидко говорити.

— Я, знаєш, справді дещо відсталий... Особливо у справах політики. Думаю, як думаю, не оригінально, не по-своєму, а як всі. Твої слова примусили мене подумати інакше... Я більше в літературі... Вірші, романи, ти ж розумієш. Ось і зараз я маю віршика.