Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

По часі до Василя підійшов Козенко.

— Передав, — сказав він.

— Дякую, — відповів Шеремета.

Євген вже не пішов на свій ґанок. Він смутний. Сидить на місці і кує французькі вокаблі. З дверей сьомої кляси виходить Настя. Вона не прямує, як звичайно, до виходу, а йде поміж лавицями до Василя. Він вже червоніє. Не знає, що робити. Козенко тут, Євген тут, інші також дивляться. Настя підходить і одразу питає:

— Пане Василю? Ви писали того вірша? — показує.

— Ні, — каже Василь, але очі його не знають, куди дивитися.

— Ви! Напевно, ви! Бачу ваш стиль. Ану покажіть свій почерк...

Не чекаючи відповіді, сягнула під лавицю, натрапила на загальний зшиток, витягнула його і розкрила. 0, жах! На обох сторінках загального зшитка великими, лапатими літерами понаписувано: Настя Мединська, Настя Мединська, Настя Мединська... Люблю, люблю, люблю!.. Люблю-ю-ю-ю!

Василь зривається і до Євгена.

— Це ти? — виривається з нього. — Як ти смів?

Козенко вибухає реготом. Євген по-дитячому вперся.

— Не я, не я! Це ти сам! То він сам! — повторяв він, мов папуга.

Настя почервоніла до самих вух, повернулася і вийшла.

Це сталося так несподівано, що Василь чув себе зовсім розторощеним. Тут змішались: образа, ранена гордість, непошана. В ньому бурилось нутро. Який чорт дав їм право на це? Проноситься безліч злих, потворних, скреготливих думок, і тільки одні його блискучі, збурені очі виливали все те назовні.

Василь ранений. Він чує стріл у найболючіше місце. Відкрито таємницю таємниць. Вирвано святість і кинуто під ноги.

Увійшла рвучко Варвара Сергіївна, брязнули об стіл ключі, заговорила по-французьки. Але Василь горів далі в пеклі свого сорому. Євген відчув і зрозумів. Сталося більше, ніж він хотів. Сидів якнайдальше від Василя, не торкався його, лиш скоса позирав, чи не помітить бодай нотки, щоб знайти рятунок. Дарма. Василь — камінь, граніт, криця. Тепер до нього не підходь. Його щелепи клямцяють, а очі виливають лють.

І так проходять хвилини. Коли з них склалася година, Василь відійшов. Не зовсім, але відійшов. Перший біль ущух. На перерві прийшов Шпачук, Гнатюк, знов вибори, знов праця і обов’язки, і це розрядило напругу серця. Є завдання: піти до комітету, забрати літературу і розкидати її по селах. Це мають зробити вони — гімназія, молодь.

Василь готовий. Він йде, де йти треба. Але, йдучи додому, відділився від гурту і пішов сам. Ноги його так хочуть. Не може бачити біля себе своїх.

Вдома ні разу не глянув на Євгена. Той обережно пробував був щось сказати:

— Василю! — Мовчок. — Василю? — знов голос. Мовчання. — Я думав... Я не хотів... — Василь звів на Євгена очі, і цього було досить. Євген зрозумів, що слова тут зайві. Василь встав, зібрав свої зшитки, книжки, папери, відчинив сундук, вложив все до нього і старанно, демонстративно замкнув на ключ. Цим сказано все, Євген замовкає, бере свого Лєскова, лягає на канапі горілиць, але очі його не бачать літер. Дивляться і не бачать, шукають і не знаходять... Василь одягнувся тепло і вийшов. Двері відчинились

— двері зачинились... З грюкотом.

Виборчий номер, за який Шпачук, Гнатюк, Василь агітували,

— 16. Вже за годину Василь, навантажений кольоровими паперами, несе їх у село. Біля нього твердо, мов товкачами, крокує Шпачук. Цей останній, — це сам диявол. Він йде десь аж туди за Шумськ, до Дедеркал, під саму границю. Він так само несе торбу паперу, але Василь і Шпачук — це різні створіння. Вони йдуть разом, але які вони різні. Це відчувають обидва. Навіть розмова між ними не в’яжеться, і, вийшовши за місто, один пішов управо — на Людвиці, другий уліво — на Чугалі...

Василь пішов на Чугалі, через долину. Сіро, аж нудно. Ніде нема такої осени, як на Волині. Такої сірої і такої соковито мокрої. Земля рветься за чобітьми, чіпляється їх, мов пес голодний, і гризе, гризе. Небо лягає на все сірою, важкою брилою. Вітер вириває з тіла душу.

Василь не раз вже був під цим своїм осіннім небом, і воно завжди тиснуло його до мокрої землі. Він чув, що тут тільки небо і тільки земля. І що люди тут — земля. І от він несе їм правду під номером шістнадцять, бо десь там далі Варшава, сойм, право цих хат і цих людей, і треба все то здобути. Йому тільки сімнадцять років, але він вже знає, що тільки ті його сімнадцять років допоможуть йому. Бо всі тут під цим олов’яним небом мовчать, мов груди землі, і ніхто не хоче піти, взяти, сказати, боротись...

О, земле, земле!

Йшов, рвав і рвав її закаблуками, чіплялася за його п’ятами... Дивився на розкинуте в неладі село і видавалося, що все тут в неладі. Навіть думка, навіть душа. І от він, — юний пророк, післаний сюди знайти початок, знайти кінець, розложити добро на добро, зло на зло. Впхати в мозки і душі ясність, вигнати звідти чад, дим, правічний морок.