Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василь залишив у старости частину паперів і пішов. Пізно вже. Свистить чорний вітер. Десь співають на зміну погоди півні. Дійшов до свого хутора і довго стукався до підпертих коромислом дверей. Вийшла мати і впустила його до хати. Василь довго й морочливо світить нафтову лямпку та відповідає на уривні запити матері.

А на другий день мокрий та обдріпаний Василь вернувся до міста. Так само своїми ногами, їхати в такий час батько не наважився, коли б навіть і було чого. Який порядний господар пожене в такий час коняку?

Насамперед вибори. Усе інше — потім... Десь там далі є Варшава, у Варшаві сойм, і там мають бути наші люди. Гурт юнаків цього хоче. Вони розлізлися на всі боки. Вони виповнять всі комірки, де тільки треба. День, ніч — ніч, день на зборах, у дорозі, на вулиці, у школі. Вулиці обліплені плякатами шістнадцятки — це їх робота. Вулиці закидані кольоровим папером — це вони. Возами, оберемками, мішками носили папір — свій і не свій. Один для праці, другий на поталу.

Найближчої неділі велике віче шістнадцятки. Хлопці в той день встають разом із сонцем. Минулого вечора були збори, і все вже готове. Кожний дістав свою стійку, бо вже відомо, що всі дороги заставлено поліцією, і до міста людей пускати не будуть. Хлопці розуміють... Тут треба обійти прямі дороги так само, як поліція обходить закон. Вони пішли ще далі, куди поліція не сягає... З сіл йдуть гурти людей. Хлопці скеровують їх... — Отуди — долиною... Там вам покажуть дорогу...

Долинами, поза гаєм, поза городами і хатами йдуть люди до міста. Поліція вдоволена. Вона зовсім не має роботи. Ніхто тим вічем, мабуть, не цікавиться...

Тільки театр “Пересвіт”, де відбувається віче, не може вмістити людей. Поліція, мабуть, трохи здивована, але хлопці ні. Вони своє зробили і так добре...

Віче проходить буйно, розмашно, зі співом, гімном. Нарешті його розв’язує поліція. Хлопці обдріпані болотом, спітнілі. Василь сам тільки перевів кілька десятків людей, а скільки говорив, скільки разів “бігав” туди, сюди, ще кудись. Бігав і бігав, цілий день бігав. Був між різними людьми, бачив їх, торкався їх. Ці люди живуть тепер, зараз. Колись тут були інші, не ці люди, а прийде час — і тут будуть ще якісь нові. Цікаво, власне, вичути те, що є тепер. Якесь хвилююче, мало надійне передчуття.

То вже не революція. Ні. То вже мир і спокій. І, власне, якийсь початок нового. Люди приходять з села, хлопці хвилюються і бігають, їздить верхи і ходить пішо поліція. Люди не хочуть скоритися. Так не може бути...

Багато думок, багато питань... Василь утомлений, як загнаний пес, опинився пізно ввечері за густої темноти в ресторані Хмелюка. Не застав там колишніх звичайних відвідувачів... Застав людей з села... Сидять довкола всіх малих і більших столів — п’ють, їдять, співають... їм весело, і це приємно бачити, що їм весело.

Які все міцні, повні люди... У них густе, скуйовджене волосся. На них ватяні чорні піджаки з дешевої матерії.

— Дай Боже, ти! — чується з усіх боків.

— Дай Боже! — вигукує хтось і випиває.

Василь думає: це мій народ. Дивиться з дального кута, і йому любо... У нього рояться добрі думки. Він вірить. Не можна вимовити всього, що є в душі. Така вона повна і так йому тісно від тієї повноти. Ми все ж таки будемо, — думає він. Нас так не люблять, але ми будемо. Нас так не хочуть, але ми будемо...

Не хочеться йти додому. Взяв пиво, довго вагався, але взяв. Майже на останні гроші взяв ту шклянку пива, бо дуже вже мучила його спрага... Сидів, думав, чекав, поки стане зовсім пізно, щоб непомітно прийти додому і непомітно лягти. З Євгеном все ще він не говорить. Треба витримати характер.

Десь близько десятої години у півтемряві йшов сам на свою Костельну вулицю...

Це не значить, що завтра, позавтра кінець цій справі. Ні, це ніяк не кінець. “Юнаківці” заганяються і не дають собі пільги. Червоні, заляпані багном, одразу після школи в похід. Залазять у кожну щілину ворога. Не матиме він від них спокою. Педантично видряпають кожне вороже слово на стіні. Коли треба, вони ліцеїсти, в іншому випадку — семінаристи. Вони руські — вони свої скрізь, аби тільки дійти свого. Двадцять чотири партії. Всі мають військо, поліцію, тільки ті, що під шістнадцяткою, не мають ні війська, ні поліції. Вони мають тільки гурток “Юнацтво”...

І вони виграють. На це не довго доведеться чекати, і це вже наперед видно. Перемога має бути цілковита і неподільна. Радість велика. “Юнацтво” уважає, що це вони виграють справу. І не без підстав думає.