Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Нарешті зима. Довго і вперто змагається осінь, але дарма. Впала і здалася. Листопад. Важкий, мов чад, день. Такого дня дим не хоче здійматися догори, а стелиться, де йому любо. Спочатку дощ — скісний, хльосткий, холодний. Рвучкий, злючий вітер. А над ранок з чорного, густого провалля ночі вривається білий, бадьорий день. Диво дивне. З такого брудного несамовитого неба така чудесна біла містерія. Повно білого, м’якого, чистого. Не падає, а злітає цілими купами біла вата і все старанно загортає.

Місто міняє не тільки барву. Тон, настрій, запах... Які ті перші білі вечори, світло ліхтарів, тіні, рої сніжин, притрушені коміри пань, м’якість дотиків кінських копит. Як чітко на цьому білому вирізняються темні футра, чорні черевички, точені стрункі ноги. Як пролітають санки, їх чути здалека. Вони бряжчать малиновим дзвоном балабонів. Ззаду сидить артист оперети чи пані директорова банку Амалія, що вертається від свого коханого... їде другий, третій візник. Багато брязкання, розмаху, сприту...

По виборах настрій міняється. Деякий час тиша. Ще говорять, згадують, підводять підсумки. Кожний має безліч свого, і в школі на перервах по закутках точаться про це завзятющі, повні дотепів та сміху розмови.

— А пам’ятаєш? — оповідає Білоус, це той самий, що при кожному випадку потіє, — заходжу я до “Хієни”... Десятий раз. Раз був як син попа з Микулинець... Микулинці, Микулинці? А де то є? — питають... А я і сам не знаю, де вони нещасні існують... А там, кажу... Що, не знаєте? А то може біля Вишнівця?.. То і є, кажу і дістав. З півпуда паперу дали на неіснуючі Микулинці... Але в десятий раз не повезло... Зарвався. Пізнав вже секретар. Щось ви, каже мені, здається, дуже часто міняєте місце свого осідку... — У кожному разі будуть нас пам’ятати...

Підходить до Василя старший Гнатюк і кличе його за хлів, де курять.

— Ходи-но, — киває головою.

Пішли. Василь цікавий. За хлівом, закурюючи, Гнатюк каже:

— А як ти з приводу єпископа? — Василь його не зовсім розуміє. — Маємо нового хруня, що? — Василь посміхнувся.

— Ясно, — сказав він.

— Мусимо за нього подумати, — каже далі Гнатюк.

— Признатися, він мене мало цікавить, — відповідає Василь.

— Но! Я тобі скажу... Мало цікавить. Знаєш що? — таємничо каже Гнатюк. — Коли б так кожний з них дістав одного разу в лоб, напевно, менше було б кандидатів на таких підприємців...

Василь іде до кляси, сідає, бере Лєсгафта і старанно вчиться. На перерві виходить до сіней і стає на тому місці перед високим вікном, де до нього одного разу заговорила Настя. Ні. Він тепер її тут не чекає. Ось вона йде. Василь байдуже повертається і відходить.

Він відходить від усього. Від Насті, колег, розваг. Василь вчиться. Так. Не дивуйтесь. Василь тепер старанно вчиться, навіть вчить латину. Це дає йому якусь злостливу втіху. Вчитись, вивчити, перемогти. Затямити ті чортячі чужі слова, а їх така безодня. Хтось, десь, колись, якийсь Цезар, Овідій, бозна-хто писав ті слова та ще й писав так незрозуміло, дико, а ти, Василю, їх вивчи...

Вчиться Василь до смеркання. Брак нафти не дозволяє світити, як тільки почне смеркати. Тоді він одягається, покидає кімнату, не дивиться на Євгена (той для нього — порожнє місце) і виходить.

Розуміється, на Широку. Там весь рух міста, його головна артерія. Пройдеться по Широкій, зупиниться біля кожної кращої крамниці, огляне виставу годинників. Є такі щасливці під сонцем, що можуть дозволити собі таку ось привабливу штучку. Василь до таких не належить. Це ще тільки його мрія. Але він може постояти, подивитись. Ніхто йому не боронить. Світло так гарно переливається, і рубіни в золоті горять, мов червона роса. Проходить до кіна “Пересвіт”, дивиться безплатно на виставлені фото, бачить голлівудівських зірок з білими прекрасними зубами.

І коли він вертається додому, в ньому вже є щось, що підносить настрій і збуджує до праці.

Одного такого вечора Василь так само вийшов на лови настрою. На цей раз має велике щастя, біля “Інтимного” театру бачить наліплюють нові плякати. Театр! — стрибнула в голові думка. Підбіг ближче — так. Анонс. Тоді то й тоді прибуде знаний театр Комаровського. Василь вибухає, мов порох. Театр? Комаровський? “Маруся Богуславка”? Козаки, гетьмани, шумні вечори, гальорка, напхана молодими людьми, а між ними Василь.

Василь розгубився. Він мусить з кимсь поділитись вісткою. Досить самотности. Круто повертає стерно напрямку... Такий чудовий вечір, так біло і так чисто. Стільки вже набралось міцного, п’янючого почуття. Мусить вибухнути.