Улас Самчук - На твердій землі

«Тверда земля» змушує Самчукових героїв жити у злагоді й рівновазі з навколишнім світом. І то не з чийогось примусу чи наказу, а цілком добровільно, за власними бажаннями і вибором. Людина, переконує письменник, тісно пов’язана зі світом, у якому живе, адже у Космосі немає ізольованих явищ, все у ньому взаємодіє, виконує свою світову роль. Закони «твердої землі» спонукали У. Самчука поєднати три сторони трикутника: кохання – шлюб – щастя. Не випадково втіленням «запашної рожевої радості і запашного рожевого щастя» у романі стала Марта – одружена жінка, у долі якої кохання і шлюб взаємосправдилися. Автор відстоював абсолютну нагальність реставрації основ патріархальної сім’ї, адже шлюб – інституція, яка призначена тривати і протистояти соціальному хаосу. Він виконує завдання зі збереження роду людського, а разом з тим поєднує любовну втіху двох статей і щастя. Улас Самчук повертався до узвичаєних норм і моделей поведінки, за якими, на його думку, людина ХХ століття вчилася б мистецтва кохати і мистецтва бути щасливою. У цьому плані його творчість, перефразовуючи тезу С. Павличко, може стати «полем ґендерної боротьби».

Коли я наважився на цю карколомну авантюру – набути власний будинок із шести кімнат з пивницею, за дванадцять тисяч і сімсот доларів, маючи на конті Королівсько-Канадського банку всього лиш тисячу сімсот готівкою, – мені здавалося, що я наважився як не на справжнє самогубство, то в кожному разі на якусь довічну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало мені не тільки багато доларів, але ще більше безсонних ночей, ніби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне – що після довгого одісейного блукання по широкому, розбурному світі, я ступив нарешті на тверду землю великого, спокійного континенту з його іншим, відмінним ладом, до якого я не мав доступу і на грані якого стояв грізний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я відважився ту заборону порушити, жереб кинуто, і ось я вперше за всі свої тридцять вісім років життя зробився власником пречудного кусника нашої планети, тридцять два фути широкого, сто вісім довгого, під кокетливим горбиком звивистої вулиці Ґлен, де пишався в західному сонці, на два поверхи, «мій дім – моя фортеця» [6] Мій дім – моя фортеця (англ. My home is my castle) – англійська приказка. , з верандою колоніального стилю, до якої від хідника вело тридцять двоє не дуже надійних, бетонових східців.

На початку цей дім і ця фортеця уявляли собою лишень містерійно занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподібно «оґдену», зі стелями, розписаними примарними розводами, які понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, які мало чим різнилися від звичайного хідника на вулиці, і кухнею, у якій, можна припускати, замість варити їжу, тридцять років кували кінські підкови.

Аґент продажу реальностей новозаснованої, але вже відомої агенції «Снилик і Ко», з вулиці Дандес-Захід 33, якого я просив щось подібне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково і тим самим заощадив мені принаймні дві і пів тисячі готівкою.

Бо засадничо, мій дім (дозвольте на майбутнє його так величати) робив цілковито вдовольняюче враження, містився в непоганій частині міста, поблизу Гай-Парку, не позбавлений фантазії в топографії, два, спереду і ззаду, травники, залишки квітника, пара тінистих дерев, а головне, вище на взгір’ї за межею, справжні джунґлі флори і фавни, де, крім дубів, берез, сосон та іншої рослинности, водилося також чимало сірих, ледачих ракунів, які лазили поруч з домашніми котами, перістих, кокетливих скунксів, які тероризували йоркширських пуделів і цілі зграї сірих та бурих вивірок, які, мов блохи, стрибали не тільки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіалісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовно перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіще скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично з’являлися, обціловували кожну квітку і так само блискавично зникали.