Кумедність і грайливість надавали Лені хвилюючої грації, аромату хмільного трунку. Хтиво-приваблива, лицемірна, манірна, позірна, егоїстична – саме такою вона наснажувала мужністю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І він усе гостріше відчував у лукавій спокусниці «глибинну, надглибинну, підглибинну містику».
У прагненні героїні-художниці перетворити життя на гру, безперешкодно одягати і зривати зі себе маски проступає її бажання самореалізації у світі, де гра йде за чоловічими правилами. Аби розірвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жінки стратегію – вирішила стати марсельською повією, вуличницею. Можливо, тому, що між мистецтвом і проституцією завжди є щось спільне, що якось незрозуміло поєднує красу і любощі. Автор не показав, чи впала ця жінка взагалі, а коли так, то наскільки низько, але після поїздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-під мостів Сени: зіжмакані штани, не зовсім чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаєне обличчя, потріскані губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнішністю, епатажною поведінкою героїня Самчука кидала виклик традиційній жіночності. Вона свідомо жила у штучному світі, де було місце тільки для маріонеток Мулен Руж. Але дівчині швидко набридло повсякчас вдавати із себе когось іншого. Лена вирішила жити по-своєму, стати незалежною, знайти своє місце, словом, обжити власний, не обмежений традицією простір.
Лена Глідерс – вільна і сильна особистість, вивищення якої над середовищем У. Самчук показав через наполегливі спроби вийти за межу недозволеного для жінки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, світова кар’єра, капітал, вілли, авта». Вона обрала шлях, що обіцяв свободу і незалежність, а це було можливо тільки в разі зречення своєї належності до другої статі: «…з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі». Свої сексуальні пориви героїня трактує як раптове хвилинне фізіологічне збудження, скороминуще подразнення, відмовляючись тим самим від реалізації у традиційно жіночий спосіб. Лена – художник-модерніст. Рафіноване мистецтво вимагало від неї самопосвяти, його важко поєднати з патріархальними життєвими ролями жінки, від яких героїня вперто відмовляється: «Я не та гола жіноча матерія для постелі, для кухні, для пологів, для мадонности». І хоч головний сюжет її картин – жінка, котра народжує, все-таки для малярки це тільки далека, внутрішня, атавістична туга: «Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку… Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія… мої примхи… Це моя доля. Призначення. Приречення». У. Самчук заговорив про психологію, покликання, мрію, призначення і приречення нової жінки, сильної жінки епохи атому. І коли Павло хотів бачити у ній тільки Єву, то не врахував її наполегливого мовчання і невмолимого заперечення всього патріархального. Інша (Катруся), як Пра-Єва, переконливо виконала трафаретну сцену з яблуком і виказала готовність за третім, четвертим і п’ятим розділами Мойсеєвого Буття прочитати всі подальші.
Катруся народжена, аби стати турботливою господинею, берегинею домашнього вогнища, відданою коханкою, тобто справжньою міцною дружиною. Ще до одруження з Павлом вона прибирала його мешкання, готувала вечері, лишала під подушкою або на столі романтичні писульки, стелила постіль так, ніби то був вівтар. Від усіх Катрусиних талантів віяло запахом подружжя, родинного затишку, материнства. Її патріархальні чесноти творили дисонанс дивовижним принадам Лени, цієї жінки-таємниці. Павла ж більше хвилювала й інтригувала загадка, яку він прагнув розкрити. Можливо, не стільки сама таїна, скільки процес її складного осягання. А тому Катруся з наперед-заданою-патріархальною-передбачуваністю ще деякий час лишалася поза його увагою.
Любов до малярки стала неповторною подією в духовному житті головного героя роману. Усі його почування забарвлені почуттям, яке було не тільки найпотужнішим мотором його бажань, а й запорукою, що забезпечувала повноту існування Павлового «я». Нестримні переживання викликали переключення позитивних почувань молодого чоловіка з обраниці на все, що було з нею пов’язане, особливо це відчутно в еволюції ставлення Павла до модерного живопису, яким захоплювалася Лена. Почуття до загадкової й екстравагантної жінки стало важливою рушійною силою перетворень предметного світу. Головний герой будує власний дім, плекає здичавілі яблуні, розбиває квітники. Навесні у нього «цвіло навіть каміння». Кохання – це та всевладна творча сила, яка спонукає Павла до вибору активної життєвої позиції і до «здобування» світу.
Читать дальше