Улас Самчук - Волинь

І Перемишль, кажете, здали?

— Напевно, здали. Ми ось вже два тижні по дорогах… Ая…

— А скільки крові за нього пролили… Ех…

Прийшла дівчинка. Маленька, щупла, років дванадцять… Ноги брудні, порепані. Тонесенькі, мов патики, литки. Обличчя бліде, обвітрене, волосся вилиняле, аж біле. Одні очі гарні, живі, великі і розумні.

Вона видоїла корову, процідила молоко, принесла горнятко матері, а сама також ще теплого від корови кварту випила.

Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.

Майже щовечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором туди ж, м'яли під черешнями овес і обривали ягоди.

Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.

— Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?

— Іди, доню… Але чекай…

Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на зухо.

— Добре! — кивнула дівчинка головою.

І вони обоє побігли. Володька дуже кортіло побалакати з «австріячкою». Він ще ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Вона, напевно, знає тих мадярів, що ріжуть, вішають…

Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягід, як звичайно… Він рвав їх до кишені з наміром віддати дівчині, яка взяла фартушок, щоб «нарвати мамі». А вже скоро стемніє. Багато не нарве. Треба ж їй допомогти…

При цьому він її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягнені, як говорять… Далі про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп… Класи… Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадів. От це так. У Австрії й по-руськи… Дивно… Видно, по цілому світі «руський язик» первий… А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні… А чи знає вона «Дедушка Федот», — стіхотворенія таке… «Пісмєцо от унука получіл Федот»…? Ні? А «Стрекоза і муравєй»? Це басня Крилова… Або Пушкіна «Люблю тєбя, Петра творенье»? Також ні?. Ну, а що ж вона знає?

Яке розчарування. Вона знає: «мова рідня, слово ріднє»… Це Вороб…

— Ха-ха-ха! Як, як? Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув… — То це ж не по-рускі!.. Де ж це по-рускі? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по — «настоящому»…

Зрозуміла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росії, там десь, отуди… Хм… Росія… То вона, мабуть, зовсім і не знає, що то Росія…

— Ти кажеш, Росія… Не Росія, а Росія… Ох, то государство… Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі.

— Там «наш» перший… — Ніколай Александровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори — також порядний цар… І аж третій «ваш»… Але старий… Борода така смішна… Як він зветься?..

— Цісар Франц-Иосиф…

— Хм… Як дивно… Цісар… Хм… «Мова рідня, слово ріднє»!.. Хм… А хто то, кажеш, написав?..

— Такий поет Воробкевич… Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко…

— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув… Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.

— Ой, ні… — пробувала сперечатись дівчина… — То, може, російські… Я не знаю… Може, то московські… А звідки я знаю… Я в Росії не вчилася… Я знаю наші, руські, або українські…

Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.

— На, — каже. — Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.

Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.

— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші… Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід… Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету…

— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад. — Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.