Улас Самчук - Волинь

По співанці більші хлопці на вечерниці махнуть, менші додому. Володька часом також потягнуть такі гицлі, як Трохимів Антон, або Гнат Дерешів, Вони значно старші за Володька і товаришують з ним тільки тому, що він часто помагає їм у школі.

Додому вертавсь пізно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною між дерманськими хуторами і селом. Тут якраз ота проклята яблуня — яцівка, під котрою, кажуть, кам'яна плита з залізним кільцем закопана. Під плитою заклятий скарб, який горить яріючим огнем на Великдень, поки не заспівають «Христос Воскрес».

На тій самій яблуні і Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повісився. На співанці не раз про це оповідалось. Казали, як то під яблунею часто огники мигають, як чорний кіт з блискучими зеленими очима не одному дорогу переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид пізно візком-одноконкою. Кіт той на Євгенових черешнях сидів. Як тільки жид з яблунею зрівнявся, кіт сплигнув на нього і зажер.

Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед ночі, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно. На спині їжиться шкіра, на чолі виступає піт. Хлопець летить як стріла, і боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всі чорти хапають — все одно… Аби не бачив їх очима. Біжучи потихеньку, «Да воскреснет Бог і расточатся вразі його» — вичитує.

Саме в той час, коли ще сніг не згинув, померла баба Івана Кушки. Сина вже дома не було. Прожила стара сто і три роки і мала, кажуть, ще усі зуби. Дочка її — Іванова мати, мала також десь коло сімдесяти…

Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним, мов за старим — сама господиня Зінька. Володько пішов і читав. Дістав за то книша.

Також Володько читав і відписував Зіньці листи. Кожний раз закінчував: «кланяється тобі глибоким, до самої землі, поклоном твоя вєрна жена Зіновія, а за неї неграмотную власноручно росписался — Владімір Довбенко».

Після стали його й інші кликати листа читати. Володько йшов угору. Він вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Він майже парубок. Ще тільки вирости дещо, та вусиків дочекатися. А тоді…

Коли весна вдарила і, мов вогку дергу, зняла снігову накривуу землі, одного дня учителька влаштувала прогульку до ліса за пролісками.

Вже не всі ходили до школи, але ті, що ще зісталися, пішли до лісу дуже радо. Через попівський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом ліс, у лісі невеликі яри, де літом ростуть малини та суниці. Далі Угорська долина й озеро.

У лісі майже сухо. Прибите снігом листя вкрило землю тонкою сірою плівкою. Через неї проверчують впертими носиками дірки проліски, що весело та задавакувато біліють на сонці. Брость на гіллях дерев нагадує окапки воскових свічок і пахне соком. Берези гойдають косами — піднімають та опускають довгі фаї, ніби дівки при купанні.

Школярі скоро розсичалися і змішалися зі стовбурами дерев, кущами ліщини та пташачим співом.

Володько подався просто на взлі'сся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звідсіль ціле плесо озера, що жахкотить зливою променів.

Під ногами було досить квіток, але рвати їх не хотілося. Зійшов на край лісу, оглянувся — сам. Так, він сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присісти… І Володько присів. Чому, дійсно, йому не присісти. А присівши, голову по звичці підпер і задумався. Згадав Василя. Він вже в полоні. Це всі знають. Дістали від нього подвійну, зі зворотною адресою листівку. Писав: «жів, здоров, чево і вам від Господа Бога желают. Просив «посилки». Володько не раз — багато, дуже багато разів згадував свого доброго Василя.

У великій задумі Володько не помітив, що хтось коло нього ззаду стоїть. Почув сміх і оглянувся — Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи. Досить висока, струнка. Рівний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Сині розумні очі, русяві довгі коси. В руках у неї великий пучок пролісків.

— А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої проліски? Що скажуть «госпожа» учителька?..

Володько схопився і від несподіванки не знав, що відповісти. Винувато дивився на свої порожні руки і ніби дивувався, що вони таки дійсно порожні.

— А де ж ти нарвала стільки? — нарешті вирвалось у нього щось подібне на запит.

— Там! — тикнула рукою на пригірок Ганка. — Там їх стільки, що Господи… Я занесу учительці…

— Учительці? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Ні. Я-то знайшов. Були якісь під ногами, але я, Ганко, хотів гарних, великих, отаких, як оця твоя, зібрати. Йшов і ось найшов… Там озеро…