Чак Палагнюк - Щоденник

І Місті питає:

— Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди — ні! Потім зупиняється й каже:

— Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

— Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті — цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:

— Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.

А Місті відказує:

— Звичайно ж, твій татко любить мене.

Звичайно ж, вона бреше.

За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд-Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.

Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:

— Нехай лишається відкритим чи зачинити?

Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.

Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:

— Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.

— Привезти мене сюди? — перепитує Місті. — На острів Чекайленд? — Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними — коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:

— А що ще бабуся тобі розповідала?

І Теббі відповідає:

— Вона казала, що ти станеш славетною художницею.

Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті — славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.

Біла фарба відлущується якимось візерунком, а радше не візерунком, а словами. Воскова свічка, жирний палець, а може, гуміарабік — і під фарбою з’явилося послання-негатив. Хтось давно написав тут щось невидиме, до чого так і не присохла фарба.

Теббі піднімає пасма свого волосся і дивиться на їхні кінчики. Кінчики так близько до очей, що вони зійшлися на переніссі. Теббі дивиться на свої нігті на руках і мовить:

— Бабця каже, що нам треба поїхати на пікнік на мис.

Океан мерехтить, яскравий, як та дешева біжутерія, що її носив Пітер у мистецькій школі. Мис Чекайленд-Пойнт — це просто чорнота. Порожнеча. Діра у всьому сущому.

Біжутерія, яку ти носив у мистецькій школі.

Місті перевіряє, чи замкнене вікно, і змітає відлущені шматочки фарби собі в долоню. У мистецькій школі вивчають симптоми отруєння свинцем у дорослих, серед них утома, смуток, слабкість та дурість — ці симптоми проявлялися у Місті більшу частину її дорослого життя.

А Теббі каже:

— Бабця Вілмот наполягає, що всі хотітимуть роздобути твої картини. Каже, що ти писатимеш картини, за які будуть битися відпочивальники.

Місті відказує:

— Добраніч, дорогенька.

А Теббі не вгамовується:

— Бабця Вілмот каже, що ти знову зробиш нас багатою родиною.

Затиснувши в руці лушпайки фарби, Місті вимикає світло.

Послання на підвіконні, де відлущилася фарба, каже: «Ти помреш, коли вони тебе позбудуться», і підпис: Констанція Бертон.

А коли Місті відколупала ще трохи фарби, то з’явився іще один напис: «Ми всі помремо».

Нахилившись, щоб вимкнути рожевий китайський нічник, Місті питає:

— Який подарунок ти хочеш на свій день народження на тому тижні?

А Теббі відповідає тоненьким голосочком у темряві:

— Я хочу пікнік на мисі і щоб ти знову почала малювати.

І Місті каже тому тоненькому голосочку:

— Засинай, — і цілує його на добраніч.

На їхнє десяте побачення Місті спитала Пітера, чи не підмінив він її протизаплідні пігулки.

Вони були в помешканні Місті. Вона працювала над новою картиною. Працював телевізор з якоюсь увімкненою іспанською мильною оперою. Нова картина являла собою високу церкву, збудовану з тесаного каменя. Її дзвіниця була вкрита міддю, яка окислилася і стала темнозеленою. Мозаїчні вікна мали складну конфігурацію — як павутина.