Чак Палагнюк - Щоденник

Малюючи яскраво-блакитні двері церкви, Місті сказала: «Я не дурепа. Багато хто з жінок помітив би різницю між справжніми протизаплідними пігулками та маленькими коричними цукерками, якими ти їх підмінив».

Пітер узяв її останню картину, будинок із біленьким штахетником, ту, яку він сам оздобив рамкою, і засунув її під свій старий мішкуватий светр. Наче вагітний великою квадратною дитиною, він ходив перевальцем по кімнаті Місті. Випроставши руки по боках, він стискав картину ліктями, не даючи їй випасти.

А потім якось швидко ворухнув руками — і картина випала. За коротку, як стук серця, мить, коли картина, здавалося, мала впасти, а скло — розбитися і розлетітися на друзки, Пітер упіймав її, затиснувши між руками.

Ти упіймав її. Упіймав картину Місті.

Вона спитала:

— Що ти, в біса, робиш?

А Пітер відказав:

— У мене є план.

А Місті йому каже:

— Я не збираюся мати дітей. Я збираюся стати художницею.

А в телевізорі чоловік затопив у пику жінці, та впала на підлогу і не вставала, а лежала й облизувала розбиті губи, при цьому її груди, обтягнуті тугим светром, то піднімалися, то опускалися. За фільмом ця жінка була працівником поліції. Пітер і слова не знав іспанською. Тому він і любив мексиканські серіали, бо в уста їхніх героїв можна було вкласти будь-яке значення.

Запихаючи картину назад під светр, Пітер спитав:

— Коли?

А Місті перепитала:

— Що коли?

Картина знову випала, і він знову її спіймав.

— Коли ти збираєшся стати художницею? — спитав він.

За що ще можна любити мексиканські серіали — так це за ту швидкість, з якою в них вирішуються будь-які проблеми та кризи. Одного дня чоловік та жінка рубають один одного тесаками. А наступного дня вони вже в церкві — стоять навколішки зі своєю малою дитиною. Руки складені в молитві. Люди терпіли одне від одного найгірше — побої та образи. Такий варіант розв’язання конфлікту, як розлучення чи аборт, ніколи не передбачався сценарієм.

І Місті не знала, чи то любов, чи то вже просто інерція.

Тож коли вона закінчить мистецький коледж, сказала вона, то стане художницею. Коли вона збере докупи свій творчий доробок і знайде галерею для виставки. Коли вона продасть кілька картин. Місті намагалася бути реалістом. Може, вона викладатиме мистецтво на рівні середньої школи. Або працюватиме технічною кресляркою чи ілюстратором. Знайде щось практичне. Не всім же судилося стати відомими художниками.

Засовуючи картину під светр, Пітер мовив:

— Ти можеш стати відомою.

А Місті сказала, щоб він замовк. Просто замовк — і все.

— Але ж чому? — спитав він. — Це ж правда.

Не відриваючи очей від телевізора, Пітер, вагітний картиною, сказав:

— Ти така талановита. Ти можеш стати найславетнішою художницею свого покоління.

Дивлячись мексиканський рекламний ролик якоїсь пластмасової іграшки, Пітер додав:

— З твоїм талантом ти приречена на те, щоб стати великим художником. У школі ти лише марнуєш час.

Словам і речам, які ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Картина знову випала, і Пітер знову її впіймав. І сказав:

— Усе, що ти маєш робити, — це малювати.

Можливо, саме за це Місті його й покохала.

Покохала тебе.

Тому що ти вірив у неї більше, аніж вона сама. Ти очікував від неї більшого, аніж вона сама від себе.

Вимальовуючи маленькі золоті деталі на дверях церкви, Місті сказала:

— Можливо. — І додала: — Але саме через це я не хочу дітей…

Між іншим, це було буцімто прикольно. Поміняти всі протизаплідні пігулки малесенькими цукерками у формі сердечка.

— Ти тільки вийди за мене заміж, — сказав Пітер. — І ти станеш іще однією великою художницею Чекайлендської школи. Мавра Кінкейд та Констанція Бертон.

Місті сказала, що дві художниці — це ще не школа.

А Пітер відказав:

— Три, включно з тобою.

Мавра Кінкейд, Констанція Бертон і Місті Кляйнман.

— Місті Вілмот, — виправив її Пітер, укладаючи картину під светром.

Саме так і сказав.

А в телевізорі чоловік без перестану кричав: «Te amo, te ато!», спускаючи по східцях якусь темноволосу дівчину з карими очима та довгими, як пташині пера, віями.

Картина випала з-під светра, і Пітер знов її спіймав. А потім підступив до Місті, яка виписувала дрібні деталі високої кам’яної церкви — плями зеленого моху на покрівлі та цятки червоної іржі на ринвах. І він сказав:

— В оцій церкві, саме в ній, ми поберемося.

А маленька й дурна-дурненька Місті відказала, що то вона придумала церкву. Що насправді такої церкви не існує.