Чак Палагнюк - Щоденник

— Це ти так думаєш, — відповів Пітер. Він поцілував її в шию і прошепотів: — Ти лишень вийди за мене заміж, і остров'яни влаштують тобі таке бучне весілля, якого ніхто й за сто років не бачив.

Уже перша ночі, і внизу, у вестибюлі, вже немає нікого, сама лише Полет Гайленд сидить за столиком. Ґрейс Вілмот розкаже вам, що Полет стала на прізвище Гайленд через одруження, а до того вона була Петерсен, хоча матір її була представницею родини Німанів, нащадків одного з відгалужень родини Тапперів. Колись то значило великі старовинні капітали, а тепер Полет працює реєстратор; кою в готелі.

У дальньому протилежному кутку вестибюлю в червоному розкладному кріслі біля каміна сидить Ґрейс і читає.

Обстановка у вестибюлі готелю «Чекайленд» складалася десятиріччями, шар за шаром. Сад. Парк. Вовняний килим — це зелений мох на гранітних плитах, видобутих у кар’єрі неподалік. Блакитний килим, що спадає по східцях, — це водоспад між сходовими маршами, що стрибає вниз зі сходинки на сходинку. Горіхові дерева, вистругані, відполіровані і зіставлені докупи, утворюють ліс бездоганних квадратних колон, прямі ряди темних блискучих дерев, що тримають на собі купол із гіпсової листви та купідонів.

Кришталева люстра на стелі кидає потужний стовп яскравого світла, який пробивається в цю лісову просіку. Кришталеві висульки здаються знизу такими маленькими та мерехтливими, але коли ти видряпуєшся високою драбиною, щоб протерти люстру від пилу, то бачиш, що кожна «висулька» є завбільшки з твій кулак.

За впадинами та складками зеленого шовку майже не видно вікон. Удень ці штори перетворюють сонячне світло на зелену тінь. Дивани та крісла аж занадто м’які, вони оббиті матеріалом із зображенням квітчастих кущів і волохатяться довгими китичками по нижньому краю. Вогонь у каміні такий великий і сильний, наче багаття на привалі. А весь вестибюль — цілий острів у мініатюрі. Острів у приміщенні. Рай.

До речі, саме в такому ландшафті Ґрейс почувається найбільш комфортно. Навіть комфортніше, ніж удома. У своєму будинку.

У твоєму будинку.

А посеред вестибюлю між столиків та диванів пробирається Місті, і Ґрейс підводить на неї очі. Вона каже:

— Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. — А потім знову втуплюється в книжку й додає: — У тебе й досі болить голова?

Але у Місті не болить голова.

На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:

— Яке сьогодні число?

Місті відповідає.

Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.

Місті каже:

— Матінко Вілмот, нам треба поговорити.

Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:

— О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.

А Місті заглядає їй в обличчя й питає:

— Як ви смієте настроювати проти мене мою дитину і робити її нещасною?

Ґрейс відриває очі від книги, і її обличчя від подиву аж видовжується. Щелепа відвисла так сильно, що її шия зібгалася в складки від вуха до вуха. То її поверхнева м’язово-апоневротична система. Її підборідний жир. Її зморщені платизмальні смуги поперек шиї.

Місті питає:

— І чому це ви почали навіювати Теббі, що я начебто невдовзі стану відомою художницею? — Вона озирається, переконується, що вони у вестибюлі самі, і знову каже: — Я офіціантка, я тримаю дах над вашими головами, і цього цілком достатньо. Я не хочу, щоб ви забивали моїй дитині голову сподіваннями, які я не зможу зреалізувати. — Затамовуючи від хвилювання подих, Місті питає: — Невже ви не розумієте, в яке ідіотське, становище ви мене ставите?

А рот Ґрейс розпливається широкою поблажливою усмішкою, і вона відказує:

— Але ж, Місті, річ у тім, що ти й справді станеш відомою.

Усмішка Ґрейс — як театральна завіса. Вечір прем’єри. Ґрейс піднімає над собою завісу. Розкривається.

А Місті каже:

— Ні, не стану. Бо не зможу. — Вона звичайна людина, яка житиме й помре непоміченою, нічим не уславленою. Посередність. Утім, це не така вже й трагедія.

Ґрейс заплющує очі. Не перестаючи усміхатися, каже: