Чак Палагнюк - Щоденник

Погоня за чимось красивим… Омана. Кліше. Квіти та новорічні вогники — ось що ми запрограмовані любити. Когось молодого та красивого. Скажімо, жінок з іспанського телебачення з великими цицьками і таліями такими тонкими, наче їх. тричі перекрутили. Дружини-трофеї, дружини-здобич, що обідають у готелі «Фентезі».

Слова на стінах промовляють: «…ви, з вашими колишніми дружинами та прийомними дітьми, з вашими кровозмісницькими родинами та невдалими шлюбами, ви зруйнували свій світ, а тепер хочете зруйнувати мій…»

Біда в тому, каже Ангел, що залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Саме тому Віл Роджерс і радив людям купувати землю: бо її більше ніхто не виробляє.

Саме тому всі багаті і попхалися цього літа на Чекайленд.

Колись то було Сан-Веллі в Айдахо. Потім то була Седона в Аризоні. Аспен у Колорадо. Ki-Вест у Флориді. Ааганья в Мауї. Усі вони були забиті туристами, а місцевій публіці лишилися обов’язки офіціантів та обслуги. І ось тепер — острів Чекайленд, бездоганний варіант утечі від світу. Для всіх, за винятком людей, що вже там живуть.

А слова промовляють: «…ви, з вашими швидкісними автомобілями, застряглими в заторах, з вашою їжею, що робить вас товстими, вашими будинками, настільки великими, що ви почуваєтеся в них одинокими…»

А Ангел каже:

— Ось дивись, який тут щільний почерк. Букви притиснуті одна до одної, — він клацає затвором, перекручує кадр, і додає: — Пітер чимось дуже наляканий.

Пан Ангел Делапорте фліртує, кладучи свою руку на руку Місті. Він раз по раз дає їй фляжку, аж поки вона не порожніє. Усе це прекрасно — допоки він теж не подасть на неї в суд, як і всі інші клієнти Пітера з материка. Усі відпочивальники, що втратили спальні, клозети чи комірчини. Кожен, чию зубну щітку ти засунув собі в дупу. Однією з причин, чому Місті так швидко відписала будинок католикам, був її страх, що його арештують за борги.

Ангел Делапорте каже, що наш природний інстинкт — це сховатися. Ми, як біологічний вид, заявляємо своє право на територію і захищаємо її. Ми можемо мігрувати, чи то з погодою, чи то за якоюсь твариною, але ми знаємо, що для життя потрібна земля, і тому інстинктивно пред’являємо на неї права.

Саме тому пташки і співають, щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Седона, Ki-Вест, Сан-Веллі… Парадокс: півмільйона людей їдуть до одного й того ж місця, щоб знайти там самотність.

Місті, відслідковуючи чорну фарбу своїм вказівним пальцем, каже:

— А що ти мав на увазі, коли казав про синдром Стендаля?

А Ангел, не припиняючи клацати затвором фотоапарата, відповідає:

— Цей синдром названо ім’ям французького письменника Стендаля.

Слова, які вона відслідковує, кажуть: «…Місті Вілмот усіх вас пошле до пекла…»

Твої слова, скотиняко.

Станіславський мав рацію: ти відчуваєш сильний біль кожного разу, коли виявляєш те, що вже досить добре знаєш.

— Синдром Стендаля, — пояснює Ангел, — це медичний термін. Це коли картина чи якийсь інший витвір мистецтва настільки прекрасний, що буквально поглинає глядача. Це різновид шоку. Коли Стендаль оглянув церкву Санта-Кроче у Флоренції в 1817 році, то розповідав потім, що ледь не знепритомнів від радості. Люди відчувають пришвидшене серцебиття. Їм паморочиться в голові. Споглядання великого мистецтва змушує тебе забути власне ім’я, забути навіть, де ти знаходишся. Це може викликати депресію та фізичне виснаження. Амнезію. Паніку. Серцевий напад. Занепад сил.

Між іншим, Місті здається, що Ангел Делапорте гівнюк.

— Як почитати розповіді сучасників, — каже він, — то виявиться, що твори Маври Кінкейд начебто викликали масову істерію.

— А в наш час? — питає Місті.

Ангел Делапорте знизує плечима:

— Гадки не маю! Те, що я бачив, виглядає пристойно, але це не більше, ніж дуже красиві пейзажі, і все.

Поглянувши на її палець, він питає:

— Ти нічого не відчуваєш? — знову клацає затвором і зауважує: — Дивно, як сильно міняються смаки.

«…ми— бідні, — пише Пітер, — але ми маємо те, чого так прагне кожен багатій… мир, краса, спокій…»

Твої слова.

Твоє життя після смерті.

Коли Місті їхала ввечері додому, то Віл Таппер дав їй пиво у паперовому пакунку. Він дозволяє їй пити пиво на кормі всупереч правилам. І питає, чи не малювала вона що-небудь останнім часом. Може, якісь пейзажі?

А чоловік на поромі, отой, що з собакою, каже, що пес натренований знаходити мертвих. Коли хтось помирає, то від нього йде отой сильний сморід, що зветься епінефрин. Каже, що то — запах страху.