Чак Палагнюк - Щоденник

Теббі каже:

— Мамо, відпусти, тут повно жуків.

Але Місті шикає на неї, змушуючи замовкнути.

Чоловік заціпеніло чекає, виставивши вперед одну руку на висоті талії, наче намацуючи в повітрі дорогу. Пташки — анічичирк.

Місті пригнулася, упершись руками в мокру землю і готова щомиті вхопити Теббі і кинутися навтьоки.

Раптом Теббі прослизає повз неї, і Місті каже:

— Стій, не ходи! — Швидко викидає вперед руку, але хапає лише повітря.

Секунда, може, дві — і Теббі вже добігла до чоловіка і доторкнулася своєю рукою до його випростаної долоні.

Упродовж отих кількох секунд Місті довідалася, що з неї матір, як з гівна куля.

Пітере, ти одружився з боягузкою. Місті так і сидить навпочіпки. Ба більше, вона відхилилася назад і вже була приготувалася тікати назад. Бо в мистецькому коледжі не вчать мистецтва рукопашного бою.

А Теббі повертається, усміхається і каже:

— Мамо, не будь такою дурепою. — Ухопившись обома руками за випростану руку чоловіка, вона підтягнулася і замотляла ногами в повітрі. А потім каже: — Та це всього-на-всього Аполлон, мамо.

Побіля чоловіка в опалому листі лежить труп. Блідо-білі груди з голубими венами. Відрізана біла рука.

І Місті так і сидить навпочіпки, не піднімаючись.

Теббі зістрибує з руки чоловіка і йде туди, куди спрямований погляд Місті. Змахнувши листя з мертвотно-блідого обличчя, вона каже:

— А це — Діана.

Поглянувши на скоцюрблену Місті, вона підкочує очі під лоба й каже:

— Мамо, та це ж статуї.

Статуї.

Теббі повертається і бере Місті за руку. Потім смикає її і допомагає підвестися.

— Второпала? Статуї, — пояснює при цьому вона. — Ти ж художниця.

Теббі тягне її вперед. Чоловік, що стоїть неподалік, — із потемнілої бронзи зі смугами лишайників та корозії, голий чоловік із ногами, прикрученими до п’єдесталу, що сховався посеред кущів неподалік стежини. В його очах замість райдужних оболонок та зіниць — западини. Його очі — типові очі римлянина. Його руки та ноги — бездоганно пропорційні тулубу. Золота середина художньої композиції. Дотримано всіх правил та пропорцій мистецтва.

Грецька формула, що пояснює, чому ми любимо те, що любимо. Іще один коматозний стан мистецької школи.

Жінка на землі — розбитий білий мармур. Порожевіла рука Теббі змахує листя та траву з довгих білих стегон, соромливі білі складки мармурового паху закінчуються мармуровим листком. Гладенькі пальці та руки, лікті без зморшок та складок. Висічене з мармуру волосся спадає білими скульптурними кучерями.

Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:

— Діана впала задовго до того, як я її найшла.

Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній — рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз — потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:

— А ти що, була тут раніше?

— В Аполлона немає пісюна, — каже Теббі, — я вже подивилася:

А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:

— А хто тебе сюди приводив?

— Бабця, — відповідає Теббі. — Бабця увесь час мене сюди водить.

Теббі нахиляється, щоб потертися щокою об гладеньку мармурову щоку Діани.

Оця бронзова статуя Аполлона — то, напевне, копія, виготовлена в дев’ятнадцятому сторіччі. У дев’ятнадцятому або наприкінці вісімнадцятого. Вона не може бути справжньою, справжнім витвором грецького чи римського митця. Інакше вона стояла б у музеї.

— А чому вони тут? — питає Місті. — Тобі бабуся не розповідала?

Теббі знизує плечима. Вона простягає Місті руку і каже:

— Там іще є статуї. Ходімо, я покажу.

Іще є статуї.

Теббі веде її крізь зарості, що оточують мис, і вони знаходять у бур’янах сонячний годинник, укритий товстим потрісканим шаром мідянки. Потім знаходять фонтан завширшки з плавальний басейн, але заповнений зірваними вітром гілками та жолудями.

Вони йдуть повз грот, видовбаний у схилі пагорба, — його темний вхід обрамлений порослими мохом колонами та закритий залізною брамою з ланцюгом. Брили тесаного каменя утворюють арку, яка вивищується і закінчується посередині ключовим каменем. Уявіть собі невеличку банківську споруду. Або фасад укритої пліснявою і просілої в землю будівлі капітолію штату. Фасад захаращений кам’яними статуями ангелів, що тримають кам’яні гірлянди з яблук, груш та винограду. Кам’яні вінки та квіти. І все це посмуговане брудом, потріскане та розламане коренями дерев.