Марія Ковнацька - Пластусів щоденник

Було це дуже давно. Ваші матусі носили тоді короткі платтячка, заплітали у кіски стрічки або стригли волосся «під полечку».

Як виник Пластусів щоденник?

Редактор дитячого журналу «Вогник» надумав тоді, щоб я писала протягом року у кожний номер оповідання про школу і придумала героя оповідання — такого собі чоловічка з дерева або з клаптиків.

А мені зовсім не хотілося про це писати!

— Це буде нудно!— казала я.

Та коли редактор щось вирішить, то вже немає ради…

Що тут робити?

А для чого зрештою у людини є друзі?!

Я товаришувала з однією семирічною дівчинкою. Звали її Крися. Не було в неї ані кісок із стрічками, ні «полечки». Зачіска у неї була, як у хлопчика, і пальці завжди сині від чорнила. (Вона саме починала виводити в зошиті перші карлючки). От вона була до вигадок мастак!

Не раз радилася я з Крисею, про що б таке цікаве до «Вогника» написати.

Отож я й думаю собі: «Піду до Крисі, вона напевно щось порадить!»

Крися вислухала мене уважно та й каже:

— Справді, якщо він буде з дерева або з клаптів, це ні до чого. Вийде нудота! Але чекай, посідаємо на лавці, може, щось зметикуємо.

От ми всілися на лавці під кущем жасмину — Крисин ведмедик, Крися та я. Попідпирали голови — ведмедик лапкою, а ми руками… Думаємо… Гадаємо…

І нічогісінько. Хоч убий — нічого не можемо придумати…

А Крися мене втішає:

— Чекай, не хвилюйся, це само знайдеться!

І справді. Через два дні у мої двері — тук! тук! тук! хтось раптом закалатав. Щодуху біжу відчиняти — а на порозі Крися.

Очі у неї блищать, з-під берета вибилось пасмо, ранець висить на одному плечі.

— Вже знаю!.. Вже маю!.. — гукає.

— Що знаєш, що маєш, Крисю?!!

— Знаю, з чого буде «він»!..

І Крися зриває з плеча ранець, з ранця виймає пенал, а з пенала — що ви гадаєте? — чоловічка: маленького, кирпатого, капловухого. Ставить його собі на долоні та й каже:

— Бачиш? Тепер ти розумієш, з чого «він» буде?!

Я кивнула головою у захваті.

— Розумію. З пластиліну!..

— А ім’я його Пластусь! Це ми придумали з Тосею! Його Тося виліпила на уроці!

— А хто ж вона, ця Тося?

— Тося — моя подруга. Вона найкраща у класі. Неодмінно напиши про Тосю і Пластуся! Розумієш, з ним можна чинити що завгодно — доліплювати вуха, витягати носа, як хобот у слона, він буде мешкати в пеналі у Тосі!

— А може і про тебе написати?

— Ні, про мене не пиши, бо я ходжу розхристана, пальці у мене в чорнилі!

— Знаєш, може, цей Пластусь буде воювати з чорнилом, щоб воно дітям пальців не бруднило?

— Так… так… нехай воює, і нехай у нього буде тисяча пригод! А про Тосю я вже тобі розповім і приведу її до тебе!

З того часу Пластусь стояв на моєму столі, а його щоденник писався так легко, ніби він сам розповідав про свої пригоди.

А тепер... Скажу вам по секрету: Крися тепер уже доросла, працює лікарем і навіть носить окуляри.

Отож, коли вам робитиме рентген лікарка в білому халаті й окулярах і весело з вами жартуватиме, а на столі у неї поруч з різним мудрим приладдям стоятиме Пластусь — ви його пізнаєте по одстовбурчених вухах і кирпатому носі! — то запитайте у лікарки, чи її ім’я часом не Кристина…

То буде напевно та Крися, котра вигадала Пластуся.

Відтоді минуло багато років, і весь цей час Пластусь був найсердечнішим другом польських дітей і старанним господарем їхніх пеналів.

Марія Ковнацька 1957 р

Я — маленька людина з пластиліну.

Тому й звуть мене Пластусь.

Я живу в гарненькому будиночку, та ще й в окремій дерев’яній кімнатці. Поруч, у другій кімнатці, мешкає товстенька біла гумка, на ім’я «мишка». У гумки-мишки теж є сусіди — чотири блискучих, гострих пера, а також ручка, олівець і складений ножик. Вони живуть у довгому коридорі. Я спершу не знав, як називається наш дім. А тепер знаю: пенал.

Наша господиня — дівчинка Тося.

Якось на уроці малювання я сидів на парті в канавці біля олівця Олівець мені й розповів, звідки я тут узявся.

Це було так.

На першому уроці, відразу ж після канікул, діти вчилися ліпити. Вчителька роздала їм червоний та зелений пластилін, і діти стали ліпити, що кому заманеться. Бронка виліпила гніздо з яєчками, Віцусь — гриби, хлопці, що сидять біля вікна, — літаки, а Тося виліпила мене — отакого маленького чоловічка, в зелених штанях, капловухого, з великим червоним носом. Усі в класі сказали, що я — гарненький.