Марія Ковнацька - Пластусів щоденник

— Погризла мені боки і мій чудовий бляшаний капелюшок, бо не могла розв’язати задачу.

— А що ж їй на це сказала Тося?

— Нічого не сказала.

Всі в пеналі страшенно обурилися і закричали, що ніхто більше не дозволить позичати себе тій Зосі!

Гумка-мишка запищала:

— Що ж нам робити?

— Вона всіх вас понищить, як мене, — зойкав олівець.

— Я їй пальця вріжу! — заскреготав складаний ножик.

— Ми її чорнилом заляпаємо! — затріщали пера.

— А я десять ляпок посаджу їй у зошиті! — забубоніла чорнильниця.

— Я вимажу їй усього зошита! — пискнула гумка-мишка.

Тільки бідний олівець нічим не погрожував, лежав нерухомо з погризеними боками і погнутим капелюшком.

Ми підстелили йому витирачку, щоб було м’якше, але це не допомогло. Рани його так і не загоїлися.

Сьогодні вранці, тільки-но Тося відкрила пенал, Зося попросила:

— Тосю, дай мені, будь ласка, складаного ножика, я виколупаю з парти цвяшок.

Ножик не стямився, як хрясь… хрясь… лезо його вже вищербилось об залізний цвях.

Але Зося не звертає на те уваги, колупає далі. Тоді лезо зіскочило з гвіздка і вп’ялося в Зосин палець.

— От клятий ножик!

Зося кинула його і загорнула закривавленого пальця в хусточку.

Почався урок.

— Ой, у мене пера немає. Тосю, позич мені перо!

Тося відразу ж дала Зосі перо.

Виводить Зося кривулі та й не бачить, що з пера бризкає чорнило, що всі пальці її в чорнилі.

А наостанку вона так міцно натиснула, що перо — трісь! — і зламалося. На сторінку скочило аж десять ляпок!

— Ой! Що ж це буде? Прийде вчителька, буде гніватись!

Тут Зося знову:

— Тосю! Позич мені гумку!

Схопила Зося бідну гумку-мишку, тре, тре, всю сторінку вимазала.

— Це гумка для олівців, чорнила нею не зітреш.

Зося — в плач, а Тося її втішає:

— Не плач, Зосю, потроху всього навчишся… не калічитимеш ножиком пальці, не робитимеш ляпок у зошиті, не ламатимеш пер.

Ми всі в пеналі вирішили, що наша Тося вже занадто добра.

Ой! Що то було! Що то було!

Наприкінці уроку вчителька перевіряла, в якому стані у дітей книжки, зошити й пенали.

Відкрила наш пенал та й каже:

Тосю, я думала — ти акуратна дівчинка, а тут — ножик пощерблений, перо зламане, олівець погризений, а гумка-мишка і весь пенал заляпані чорнилом. Оце то порядок!

Тося стояла похнюпившись і мовчала.

Я схопився, замахав руками і хотів закричати, що Тося ні в чому не винна, що це Зося нас так понівечила, що раніше у нас пенал був чистий, як дзеркальце.

Я хотів усе це сказати, але не сказав нічого, бо не хочу бути ябедою, і до того ж у мене такий тихий пластиліновий голосок, що вчителька напевно б нічого не почула. Але я визирнув з пенала і гримнув на Зосю так сердито, як тільки міг:

— Зосю, невже тобі не соромно?!

А Зося сиділа червона, як буряк, і дивилася в парту. Здається, їй таки було соромно.

Не знаю, що було далі, бо Тося закрила пенал. Але ножик трохи підважив кришку, і я знову почав виглядати.

Дивлюся — вчителька знову стоїть біля нас, голубить Тосю по голівці і каже:

— Я знала, Тосю, що ти охайна й хороша дівчинка.

А потім вчителька відійшла, а Зося з Тосею як почнуть обійматись, цілуватись та ревти!

Всі дівчатка плаксійки. Я б хотів, щоб Тося була хлопцем. Але, може, тоді вона не була б така добра? Цього я не знаю, треба запитати ручку.

Після цієї сумної пригоди ми всі в пеналі здогадалися, що Зося, напевно, зізналася сама. Може й Зося ще буде непоганою дівчинкою.

Що ж, побачимо.

Ой, якого страху ми набралися сьогодні!

Вийняла Тося на хвилинку олівця. Потім він повертається і гукає до нас:

— Слухайте, що трапилось! Велика несподіванка! Зося принесла Тосі на перепросини новий пенал!

Тут ножик одразу:

— Вже Тося на нас і дивитися не схоче!..

Гумка-мишка і пера — в плач. Усі ми пхаємося, щоб побачити отой новий пенал.

І справді, стоїть біля нас якась довга чорна коробочка… Я оглянув її та й кажу:

— Це зовсім не пенал, бо він занадто плескатий!

— Я б у ньому взагалі не вмістилася, — пищить гумка-мишка.

— Ще б пак, така гладуха!

— Але що ж це може бути?

— Ану, побачимо, — каже ножик.

Ми гуртом натужились, — торох! — кришка відскочила… А там всередині — такі дива: біла підлога, а в підлозі ямочки, а в цих ямочках мешкають такі кольорові гудзички, от як на светрику в Тосі. Кожний гудзичок іншого кольору: червоний, жовтий, голубий, зелений — наче цукерочки. А збоку довгий коридорчик, як у нас в пеналі. В цьому коридорчику живе якийсь незнайомець, схожий на ручку, тільки замість пера у нього чупринка.