Марія Ковнацька - Пластусів щоденник

Петронелю, ти звідки тут взялася?

А вона наприндилася, примружила очі (Петронеля вміє очі заплющувати і цим дуже пишається) та й каже:

Я приїхала в портфелі з книжками!

Ця Петронеля — велика цяця: сидить в своїй кімнаті за пічкою на зеленій канапі (а просто кажучи, на коробці з-під цигарок), пишається і гне кирпу. Слухаються її негренята, слухаються інші ляльки, слухається її ведмедик — ніхто навіть не писне. А Петронеля їм тільки наказує.

От я й питаю її:

— А чого ти приїхала?

— Бо мені шиють нову сукню.

— Гей, чепура-розчепура! Ще люди в класі шитимуть сукні! Цього тільки бракувало!

— А от шитимуть, зараз побачиш, — верескнула Петронеля.

Дивлюсь — Тося виймає з портфеля коробку з квіточками і цілий оберемок клаптиків.

Які ж чудові клаптики! Усі шовкові, червоні, і зелені, і голубі, у квіточки, в горошок, смугасті і в клітинку…

Думаю собі: «Кінець світу. Коли Петронеля вдягне таку гарну сукню, вона задере носа вище комина! Чи не могла б Тося краще пошити мені костюмчика?.. Ті червоні квіти якраз пасували б до мого носа. А то все для тієї задаваки Петронелі!..»

— А чого ти прийшла шити сукню в клас?— знову питаю в Петронелі.

А вона очі примружила й каже:

— Бо всі ляльки прийшли!

Я обвів поглядом клас та аж підстрибнув.

Кінець світу! На всіх партах розсілись ляльки: гарно вбрані, зачесані, з бантами, більшими ніж вони самі. Понадувалися, як сови, і сидять на партах перед дівчатками, одна на другу зиркають, яка з них краща. Осоружні ляльки!

Думаю собі: «Краще піти спати в пенал, ніж на все це дивитися…»

Я саме збирався залізти до пенала, аж тут бачу — на Льодзиній парті сидить собі лялечка, така малесенька, може, трошечки більша за мене, трішки кривенька, з носиком, як картоплинка. Сидить вона, тихенька і засоромлена.

Я — до неї, питаю:

— Ти з чого зроблена?

— З клаптиків.

— А хто тебе зробив?

— Льодзя.

— А як тебе звуть?

— Кларця. А ти з чого зроблений?

— Яз пластиліну.

— А тебе хто зробив?

— Тося.

— А як тебе звуть?

— Пластусь.

Ми відразу розповіли про все одне одному.

Тут Гонорка з третьої парти сказала Тосі:

— Дивись, яка у Льодзі гидка ганчір’яна лялька. Льодзя шиє для неї препогану сіру сукню. Така лялька і цієї сукні не варта.

А Льодзя шила для Кларці платтячко з сірого клаптика, і, коли почула ці слова, гірко розплакалася. Тося дуже розсердилася на Гонорку. Вона сказала: «А от і варта», — і віддала Кларці половину найкращих наших кольорових клаптиків.

І дивіться — лялька Петронеля зовсім за ними не шкодувала. Вона навіть допомагала нам вибрати кращі, сміялась і підморгувала Кларці.

Виявляється, наша Петронеля не така вже й погана. Тільки чого б ото я сидів на зеленій канапі з цигаркової коробки, гнув кирпу та всіма командував!

Потім Гонорці вже було ніяково, і вона хотіла віддати Льодзі власну ляльку, але Льодзя відмовилась і сказала, що їй ганчір’яна Кларця подобається куди більше.

Отож Кларці пошили найкращу сукню: зелену з червоними квіточками.

Сьогодні вранці ми сподівалися, що Тося покладе наш пенал до портфеля, аж ні! Стоїмо собі й стоїмо на столі.

Це всіх роздратувало.

Гумка-мишка пищить мені над вухом:

— Ой, ой, ой! Що трапилось? Вже давно годинник б’є восьму.

Чую, як ножик і пера аж скрегочуть від нетерплячки.

А мені й байдуже. «Не підемо до школи, — ну то й що, гадаю, принаймні як слід висплюсь…» — і перевернувся на другий бік.

Аж тут раптом чую — біля столу тут… туп… туп… Хтось шарпнув за пенал і — торох! торох! — ми всі на підлозі.

Я гепнувся так, що, напевно, розплескав носа, як коржа (треба буде подивитися в перо), гумка-мишка відскочила аж у найдальший куток кімнати, і пера, олівець, ручка, ножик — всі розсипались на підлозі. Такий розгардіяш!

Ну й набралися ми страху!

Ото Яцек, Тосин братик, дістався до нас.

Ой, біда нам, біда!

Цей Яцек хоч і малюк, а ми страшенно його боїмося, бо він здатний на все.

Одного разу він так мене розплющив своїм кубиком, що Тося ледве мене врятувала (якби його так розплющити, ото б верещав!). Іншим разом кинув мене в миску з водою, щоб я напився (а якби його вкинути в миску з водою, якої б він заспівав!..). А ще раз хотів зробити з мене негреня і вимазав мене шоколадом…

Ось чому Тося ніколи не відкриває пенала, коли Яцек в кімнаті.

Підвівшись, я сів навпочіпки за ніжкою крісла. Дивлюсь — а наша Тося лежить у ліжку з закутаним горлом. «Так ось чому Тося не пішла сьогодні до школи, вона хвора», — здогадався я.