Чак Палагнюк - Щоденник

Інші юнаки та дівчата з мистецької школи, діти з багатих родин, діти, які подорожували світом і бачили справжнє мистецтво в Європі та Нью-Йорку, усі вони «творили» в такому ж дусі.

А ще один хлопець у групі Місті, так той мастурбував і намагався наповнити спермою свинку-копилку до кінця навчального року. Він жив на дивіденди з довірчого фонду. Була також одна дівчина, яка випивала темпери різних кольорів, а потім запивала їх сиропом таволги, щоб виблювати на полотно свій шедевр. На заняття вона приїздила на італійському мопеді, який коштував більше, ніж той автопричіп, у якому зростала Місті.

Того ранку в крамниці Пітер припасував докупи кути рамки. Наквацювавши голі пальці клеєм, він просвердлив у кожному куті отвір для шурупа.

І досі стоячи між верстаком та вікном, закриваючи світло, Місті спитала:

— Ти і справді вважаєш, що картина гарна?

І Пітер відповів:

— Ти навіть не уявляєш наскільки…

Так, ти це сказав.

Пітер зауважив:

— Ти застуєш мені світло. Мені погано видно.

— Я не хочу відходити, — пояснила йому Місті. — Бо люди на вулиці можуть помітити.

Усе це собаче лайно, сперма, блювотиння… Водячи різцем по склу, не зводячи очей з маленького ріжучого коліщатка, Пітер, за вухом якого стримів олівець, мовив:

— Навіть коли щось смердить блювотиною, то це ще не значить, що перед тобою — витвір мистецтва.

З тріском розломивши скло навпіл, Пітер сказав:

— Гівно — це естетична банальність. — І розповів, як італійський художник П’єро Манцоні закатував у банки власне гівно, причіпляв бирку «Гівно художника, чистог та — 100 %» — і люди купували його.

Пітер удивлявся у свої зайняті роботою руки так уважно, що Місті теж мимоволі стала вдивлятися і кинула пильнувати вікно. Позаду них дзеленькнув дзвінок. Хтось увійшов до крамниці. На верстат упала ще одна тінь.

Не підводячи очей, Пітер кинув:

— Привіт.

А отой хлопець, що увійшов, відповів йому:

— Привіт.

Пітерів приятель був, мабуть, його ж віку, світловолосий, з клаптиком волосся на підборідді, який, однак, важко було назвати бородою. Іще один студент із мистецької школи. Іще один багатий молодик із острова Чекайленд. Хлопець став поруч, уп’явся на картину, що лежала на верстаті, і посміхнувся такою ж, як у Пітера, кривою посмішкою. Посмішкою людини, яка глузує над тим, що у неї виявили рак. Посмішкою людини, що стоїть перед розстрільною командою, складеною з блазнів, хоча в руках у тих блазнів — справжнісінькі гвинтівки.

Не підводячи очей, Пітер м’яко натиснув на скло і вставив його в нову рамку. І спитав:

— Бачиш, що я мав на увазі, коли розповідав про цю картину?

Приятель поглянув на будинок із круговою верандою, штахетний паркан та голубих птахів. Потім — на ім’я, Місті-Мері Кляйнман. Злегка посміхнувшись, він похитав головою і сказав:

— Так, це і справді будинок Тапперів.

То був будинок, який Місті придумала. Вигадала.

В одному вусі приятеля стирчала одинока сережка. Іще одна фальшива коштовність у стилі чекайленд, притаманному друзям Пітера. Занурена у волосся, то була чудернацька золота філігрань довкола великої червоної серцевини з фініфті. Вона блищала рубінами та мерехтіла кришталевими діамантами на золотистому фоні. Хлопець жував гумку. Судячи із запаху — м’ятну.

Місті сказала:

— Привіт. Мене звуть Місті.

А приятель поглянув на неї і посміхнувся тією ж самою посмішкою приреченості. Жуючи гумку, він спитав:

— Так це — вона? Ота загадкова панянка?

Засовуючи картину в рамку під скло і не відриваючи очей від своєї роботи, Пітер відповів:

— Боюсь, так воно і є.

Не зводячи пильного погляду з Місті, стрибаючи очима з однієї частини її тіла на іншу, з рук на ноги, з обличчя — на груди, приятель Пітера схилив набік голову і вивчально придивився ще раз. Не перестаючи жувати гумку, спитав:

— А ти певен, що вона підходяща?

Якась сорочача частина натури Місті, та маленька принцеса, що в ній іще жила, не зводила очей з блискучої червоної сережки хлопця. Іскриста серцевина з фініфті. Поблиск червоного вогню з кришталевих рубінів.

Пітер уставив ззаду картини підпорний шматок картону і заклеїв по краю липкою стрічкою. Проводячи великим пальцем по стрічці, щоб щільніше її притиснути, він сказав:

— Ти ж бачив картину.

Зупинившись, він вдихнув, роздувши груди, а потім повільно видихнув і сказав:

— Боюсь, вона і є найпевнішим варіантом.

А Місті, Місті аж прикипіла очима до плутанини світлого волосся приятеля Пітера. У червоному блиску сережки їй бачилися новорічні вогники та свічечки в торті, що подають на день народження. У світлі, що падало з вікна крамниці, ця сережка була як феєрверк на Четверте липня, як букети троянд на День святого Валентина. Дивлячись на ці іскорки, вона забула, що має руки, обличчя й ім’я.