Чак Палагнюк - Щоденник

Відтоді, як Ґрейс почула ці слова, вона не відставала від твоєї дружини, вмовляючи її повернутися до малювання. Щоб дати людям те, чим вони могли б похвалитися: дивіться, що у нас є! Наче Місті могла витягнути якийсь шедевр зі своєї дупи і повернути родині Вілмотів утрачене багатство.

Наче вона могла таким чином врятувати увесь острів.

Скоро день народження Теббі, тринадцять років, знаменна віха в її житті, а грошей на подарунок немає. Місті відкладає чайові, щоб зібрати досить грошей і повернутися до Текумзе-Лейк. Вони ж не зможуть увесь час жити в готелі «Чекайленд». Багаті люди буквально живцем з’їдають острів, і їй не хочеться, щоб Теббі зростала в злиднях, переслідувана багатими хлопцями, які привчать її до наркотиків.

Місті розраховує, що під кінець літа вони зможуть ушитися. Що ж стосується Ґрейс, то Місті не знає, як учинити. У твоєї матері, напевне, є подруги, у яких вона змогла б жити. До того ж є церква, там завжди будуть готові допомогти. Жіноче олтарне товариство.

Тут, у церкві, довкола них — мозаїчні святі, всі вони пронизані стрілами, проколоті ножами і підсмажувані на вогнищах. У цю мить Місті згадує про тебе. Про твою теорію страждання як шляху до божественного натхнення. Про історію Маври Кінкейд, яку ти мені розповів.

Якщо нещастя — це натхнення, то Місті мала б бути на його вершині.

Бо всі люди отут, у церкві, стоять навколішки і моляться за те, щоб вона почала малювати. Щоби вона стала їхньою спасителькою.

Святі довкола них усміхаються та творять чудеса у хвилини свого страждання, і Місті простягає руку й бере Псалтир. Один зі старих запилених Псалтирів, деякі з них — без обкладинки, з деяких звисають благенькі атласні стрічечки. Вона бере один із них навмання і розкриває. І нічого не знаходить.

Місті швидко гортає сторінки, але однаково нічого не знаходить. Самі лише молитви та псалми. Ніяких таємних послань, нашкрябаних на берегах.

Але коли вона вже хотіла покласти книгу назад, у очі їй кинувся напис, вирізаний у дерев'яній лавці якраз на тому місці, де лежав Псалтир, цей напис закриваючи: «Тікай із цього острова, бо потім не зможеш».

І підпис: «Констанція Бертон».

На їхнє п’яте справжнє побачення Пітер покривав рогожкою і вставляв у рамку картину, яку щойно написала Місті.

А ти, Пітере, ти все приказував: «Оце те, що треба. Саме та картина. Їй судилося висіти в музеї».

Та картина — то був ландшафтний пейзаж із будинком, оточеним з усіх боків верандою та затіненим деревами. В його вікнах висіли мереживні штори. За парканом з білих кілочків буяли троянди. Крізь промені сонячного світла неслися голубі птахи. З одного кам’яного димаря вилася цівочка диму. Місті та Пітер зайшли до крамниці рамок біля студмістечка, і вона стала спиною до фасадного вікна, щоб ніхто не зазирнув.

Місті й ти.

Вона стояла спиною, щоб ніхто не побачив її картини.

Її підпис був унизу, під парканом з білих кілочків: «Місті-Мері Кляйнман». Бракувадо лише усміхненої пички. І маленького сердечка замість хвостика над буквою «й».

— Хіба що в музеї кічу, — відказала вона. Ця картина була лише покращеним варіантом того, що вона малювала ще з дитинства. І дивитися на неї було навіть неприємніше, ніж споглядати власне зображення, де вона була б намальована огидно товстою й оголеною. Ось воно, тривіальне маленьке серце Місті-Мері Кляйнман. Солодкаво-сиропні мрії бідної, одинокої шестирічної дитини, якою вона залишиться довіку. Її зворушлива й жалюгідна душа з гарненьких фальшивих діамантів.

Маленька банальна таємниця про те, що давало їй щастя.

Місті невпинно позирала через плече — щоб ніхто не піддивився. Щоб ніхто не побачив її справжню, дуже тривіальну і заштамповану душу, намальовану ось тут акварельними фарбами.

А Пітер, дай йому Бог здоров’я, Пітер просто обрізав рогожку і відцентрував на ній картину.

Ти взяв та й обрізав підкладку.

Закріпивши лобзик на верстакові в крамниці, Пітер обрізав рогожку з кожного боку по довжині рамки. Потім поглянув на картину, осміхнувшись одним боком свого обличчя — то великий щелепний м’яз потягнув догори куточок його рота. Злегка піднявши брову на тому ж боці обличчя, він сказав: «У тебе ідеально вийшли поручні на ґанку».

А надворі по тротуару пройшла повз крамницю одна дівчина з мистецької школи. Її найновішим «твором» був плюшевий ведмедик, напханий собачим гівном. Засовуючи його всередину, вона вдягла такі товсті гумові рукавички, що в неї ледь згиналися пальці. Ця студентка твердила, що краса — це омертвіла концепція. Поверхова. Оманлива. Тому вона взялася розробляти нову жилу. Новий аспект класичної дадаїстської теми. У своїй художній студії вона перше випотрошила маленького плюшевого ведмедика, розрізавши його штучне хутро як при розтині у трупарні, щоб потім перетворити нещасну тваринку на мистецький витвір. Гумові рукавички були вимазані смердючим коричневим гівном, тому їй було дуже важко втримати в пальцях голку з червоною хірургічною ниткою. І все це мало назву: «Дитячі ілюзії».